Особенно,... 
.
Очередная сказка о Золушке 
48 
А втім. Все ж. Це був для нього урок, хай навіть варварський, ніби напівукопана в землю річ з гострими краями, і він не дозволить страху взяти над собою гору.
— Давай не підемо туди, — попросив Катберт. — Ми вже все побачили.
І Роланд знехотя кивнув, відчуваючи, що ситуація (якою б вона не була) виходить з-під його контролю. Корт (він знав це напевно) сильними ударами збив би їх із ніг, а потім змусив піднятися на поміст, крок за кроком долаючи відстань і клену-чи долю… дорогою сьорбаючи носом і втягуючи у горло свіжу кров, на смак як солоне варення. Мабуть, Корт накинув би на перекладину нову мотузку і змусив би їх по черзі просунути голову в петлю, а ще примусив би їх постояти так на ляді люка, аби пережити це відчуття. І якби котрийсь із них схлипнув чи з переляку обмочився, Корт одразу ж вліпив би йому потиличника. І, звісно, був би правий. Уперше в житті Роланд зрозумів, що ненавидить свій статус дитини і прагне якомога швидше подорослішати.
Перед тим, як відвернутися, він неквапом підчепив нігтем і відламав від поручнів тріску, поклавши її до нагрудної кишені.
— Навіщо ти це зробив? — спитав Катберт.
Він хотів сказонути у відповідь щось хвацьке, на зразок: «Та так, на щастя!..» — але лише подивився на Катберта і похитав головою.
— Просто хочу мати її при собі. Завжди.
Відійшовши від шибениці, вони сиділи на землі в очікуванні страти. Десь за годину почав підтягуватися місцевий люд. Переважно це були сім'ї, що приїхали на роздовбаних таратайках і возах, прихопивши з собою сніданок у критих кошиках, де лежали холодні налисники з варенням із ягід дикої фітолаки. У Роланда забурчало в животі від голоду, і він знову з розпачем подумав, куди ж поділися шляхетні манери, його ж цього навчали, а тепер ось доводиться гадати, чи це, бува, не брехня. А може, це скарби, які надійно переховують глибоко всередині мудреці… Йому хотілося в це вірити, але водночас здавалося, що Гекс у брудному білому одязі, який бродив своєю чадною кухнею в підвалі й покрикував на кухарчуків, мав більшу гідність. Розгніваний і збентежений, Роланд вертів у руках тріску з шибениці. Катберт із незворушним виразом обличчя лежав поряд.
XII
Врешті-решт виявилося, що в страті нема нічого такого особливого. І це втішило Роланда. Гекса привезли у відкритому возі, але впізнати його можна було тільки з величезного обхвату тіла, бо очі йому зав'язали широким шматом чорної тканини, що закривав обличчя. Дехто з натовпу почав кидати каміння, але основна маса не відривалася від сніданку й просто споглядала.
Не надто добре знайомий Роландові стрілець (він тішився з того, що не його батько витягнув чорний камінь) обережно повів Гекса вгору сходами. Двоє Вартових пройшли вперед, зайняли свої позиції обабіч люка. Коли Гекс і стрілець-кат зійшли нагору, то екзекутор накинув мотузку із зашморгом на перекладину, а потім — на шию кухареві й затягував вузол доти, доки він не опинився біля лівого вуха. Птахів не було видно, але Роланд знав, що вони десь причаїлися й очікують на здобич.
— Ти хочеш покаятися? — спитав вішатель.
— Мені нема в чому каятися, — відповів Гекс. Слова він вимовляв легко, та й голос навдивовижу був сповнений гідності, попри те що рота йому прикривала ганчірка, яка звисала на обличчя. Тканина злегка тріпотіла на приємному вітерці, що вже посилювався. — Я не забув обличчя свого батька: його образ завжди був зі мною.
Роланд швидко оглянув натовп, і побачене його стурбувало: невже юрба співчуває? Навіть захоплюється? Обов'язково треба спитати в батька. Певне, темні часи настали, якщо зрадників називають героями (чи навпаки, невесело подумав він). Авжеж, темні часи. Шкода, що він не надто добре все розуміє. Зненацька стрельнула в голові думка про Корта й хліб, який він їм Дав. Він відчув презирство — не за горами той день, коли Корт йому прислужуватиме. Але, мабуть, не Катбертові. Мабуть, Берт не витримає Кортового прицільного вогню й залишиться пажем чи грумом (або, що стократ гірше, стане напахченим дипломатом, який марнує час у приймальнях чи зазирає у шарлатанські магічні кристали разом із маразматичними королями й принцами). Але Роланда така доля не спіткає. Він це знав напевне. Його призначення — відкриті простори й довгі поїздки верхи. Пізніше, на самоті, він дивуватиметься з того, що така доля могла здаватися йому бажаною.
— Роланде?
— Я тут. — Він узяв Катберта за руку, і їхні пальці міцно сплелися.
48 
