Особенно,... 
.
Очередная сказка о Золушке 
56 
І снів наяву.
Три. Ось число твого життя.
Три?
Так. Три — це містика. Троє — в самому серці твоєї мандрівки. Ще одне число з'явиться пізніше. Поки що три.
Хто такі ці троє?
«Нам не дано побачити всю картину, тож дзеркало пророчиці затемнене».
Скажи все, що можеш.
Перший — молодий, із темним волоссям. Він стоїть на межі грабунку і вбивства. У нього вселився демон. Ім'я демона — ГЕРОЇН.
Що це за демон? Я про такого не чув. Навіть від учителя.
«Нам не дано побачити всю картину, тож дзеркало пророчиці затемнене». Єй інші світи, стрільцю, інші демони. Ці води глибокі. Шукай двері. Шукай троянди і незнайдені двері.
А другий?
Вона приїде на колесах. Більше нічого не бачу.
Третій?
Смерть… та не твоя.
А чоловік у чорному? Де він?
Близько. Невдовзі ти з ним поговориш.
Про що ми говоритимемо?
Про Вежу.
Що буде з хлопчиком? Із Джейком?
Розкажи про хлопчика!
Хлопець — твій вхід до чоловіка в чорному. Чоловік у чорному — твоя брама до трьох. Три — твій шлях до Темної вежі.
Як? Як таке може бути? Чому це має трапитися?
«Нам не дано побачити всю картину…»
Бодай тебе Бог прокляне.
Нема такого бога, який міг би мене проклясти.
Не раджу ставитися до мене зверхньо, Істото.
А як же тебе називати? Зоряна шльондра? Повія Вітрів?
Для декого джерело життя — це кохання, що приходить у прадавні місця… навіть у ці часи смутку і зла. Дехто, стрільцю, живиться кров'ю. І як я це розумію, кров'ю маленьких хлопчиків.
Я можу його врятувати?
Так.
Скажи, яким чином.
Припини свою гонитву, стрільцю. Згорни табір і повертай назад, напівнічний захід. Там досі є потреба в людях, що здобувають хліб насущний завдяки кулям.
Я поклявся револьверами свого батька і зрадою Мартена.
Мартена більше немає. Чоловік у чорному поглинув його душу. І ти це знаєш.
Я дав клятву.
Тоді ти проклятий.
Ти свого добилася, сучко. Можеш мене мати.
VI
Жагуче заповзяття.
Тінь піднялася над ним й огорнула з усіх боків. Раптовий екстаз змінився галактикою болю, такого ж безбарвного і яскравого, як прадавні зорі, що стали червоними після загибелі. Перебуваючи на вершині їхнього злиття, він побачив непрохані обличчя, що схилялися до нього: Сильвію Пітстон, Еліс — жінку з Талла, Сюзанну, ще десяток інших.
І нарешті, коли, здавалося, минула ціла вічність, він відштовхнув її од себе. Свідомість повернулася до нього, а разом з нею прийшли смертельна втома та огида.
Ні! Цього мало! Ще не…
— Дай мені спокій, — сказав стрілець. Він сів та мало не скотився з вівтаря, але втримав рівновагу і став на ноги. Вона зробила ще одну спробу: торкнулася його
(жимолость, жасмин, трояндова олія),
та він грубо відштовхнув її, впавши на коліна.
Хитаючись, мов п'яний, стрілець побрів до краю кружала. Ледве подолавши цей бар'єр, він відчув, що з плечей звалюється важезний тягар, і судорожно втягнув у себе повітря. Він почувався опаскудженим. Чи варте було це відчуття здобутих знань? Важко було сказати. Можливо, з часом він зможе відповісти собі на це питання. Але не зараз. Віддаляючись, він спиною відчував, що вона стоїть біля ґрат своєї в'язниці й дивиться, як він тікає. І подумав, скільки ще часу мине, перш ніж хтось іще перетне пустелю і знайде її тут, зголоднілу і самотню. Безмежжя часу здалося стрільцеві таким нездоланним, що на якусь хвилю він відчув себе карликом біля ніг гіганта.
VII
— Ти захворів?!
Коли стрілець, продравшись крізь віття дерев, ступив на землю табору, Джейк різко скочив на ноги. Досі хлопчик сидів, зіщулившись, біля решток крихітного вогнища, поклавши щелепу собі на коліна і з нещасним виглядом обсмоктуючи кісточки кролика. Тепер він з усіх ніг мчав до стрільця, і вираз занепокоєння на його обличчі змусив Роланда ще сильніше відчути потворний тягар майбутньої зради.
— Ні, — сказав стрілець. — Не захворів. Просто втомився. Я виснажений. — Він неуважно махнув рукою, показуючи на щелепу. — Вона більше не знадобиться тобі, Джейку.
Хлопчик із силою пожбурив річ на землю, а потім і руки об сорочку витер. Від огиди його верхня губа інстинктивно піднялася, оголюючи зуби, й опустилася, але Джейк цього не усвідомлював (стрілець був певен).
56 
