Хлопець тинявся без діла горішнім коридором кам'яної громади, котра була йому домом, відчуваючи все, що відбувалося, але не розуміючи. Він був небезпечно порожній і жадав наповнення.
Відтоді, як повісили кухаря, який завжди знаходив щось смачненьке для голодних дітей, минуло три роки. Роланд витягнувся і поширшав у плечах і стегнах. Зараз на ньому були тільки линялі штани з грубої бавовняної тканини, і в свої чотирнадцять років він уже виглядав як той чоловік, яким невдовзі стане: високий, стрункий і прудконогий. Він і досі був незайманий, але на нього вже накинули оком дві замазури — молодші дочки купця із Західного Міста. Він теж був до них небайдужий і зараз відчув це гостріше, ніж будь-коли. Навіть у прохолоді коридора його тіло вкрилося потом.
Попереду були кімнати матері, до яких він наближався без будь-якої цікавості, збираючись просто пройти повз них й піднятися на дах, де на нього чекали прохолодний вітерець і насолода від руки.
Коли він проходив повз двері, його покликав чийсь голос:
— Агов, хлопче.
Радник Мартен. Він був одягнений з підозрілою недбалістю, що викликала занепокоєння, — чорні штани з плащової тканини, тісні, немов трико, і біла сорочка, наполовину розстебнута на безволосих грудях. Чуприна була розкуйовджена.
Хлопчик мовчки дивився на нього.
— Заходь, заходь. Не стовбич у коридорі. Твоя мати хоче поговорити з тобою. — Губами він посміхався, проте риси ховали у собі темний, злий сміх. Під цією маскою не було нічого, крім холоду.
Насправді мати, схоже, не хотіла його бачити. Вона сиділа у кріслі з низькою спинкою у центральній вітальні своїх кімнат, біля великого вікна, що виходило на розпечену камінну кладку головного двору. Вдягнена у просту простору сукню, що постійно спадала з білого плеча, вона тільки побіжно глянула на хлопчика — скороминущий проблиск посмішки, сумної, немовби осіннє сонце на поверхні води. Навіть почавши розмову, вона не дивилася на сина, а вивчала свої руки.
Тепер він бачився з нею дуже рідко, і луна колискових
(чусіт, чисіт, чосик)
у його пам'яті майже стихла. І все ж, хай навіть вона стала незнайомкою, він її любив. Він відчув, що в душі ворушиться аморфний страх, а десь у її надрах зароджується ненависть до Мартена, найближчого радника його батька.
— У тебе все добре, Ро? — ніжно спитала вона. Мартен стояв поряд із нею, всміхаючись їм обом. Важка рука лежала на білому плечі, там, де воно з'єднувалося з білою шиєю. Від усміху його карі очі стали майже чорними.
— Так, — відповів Роланд.
— Як навчання? Ванней задоволений? А Корт? — Вимовивши останнє ім'я, вона скривила рот, наче покуштувала щось гірке.
— Я стараюсь, — сказав він. Їм обом було добре відомо, що Роланд не вирізняється таким блискучим розумом, як Катберт, і не такий кмітливий, як Джеймі. Він брав не розумом, а працьовитістю і сильним ударом. Навіть Аланові навчання давалося легше.
— А як Давид? — Вона знала, що він любить сокола. Хлопчик подивився на Мартена, що й досі зневажливо всміхався, глядячи на все це згори.
— Його кращі часи вже позаду.
І тут йому здалося, що мати поморщилася. На мить Мартенове обличчя потемніло, а рука сильніше стиснула її плече. Потім вона подивилася у вікно на сліпучу білість дня, і все стало, як раніше.
«Це якась шарада, — подумав Роланд. — Гра. Але хто з ким грає?»
— У тебе на лобі подряпина, — не стираючи усмішки з обличчя, сказав Мартен і недбало показав пальцем на слід, що лишився від останнього Кортового(дякую вам за цей день, що був таким повчальним для мене) прочухана.
— Ти будеш таким самим бійцем, як твій батько, чи ти просто не дуже розумний?
Цього разу його мати й справді зробила гримасу.
— І те, й інше, — відповів хлопчик, не відводячи погляду від Мартена й видушуючи з себе посмішку. Навіть тут стояла страшенна спека.
Зненацька Мартен перестав усміхатися.
— Можеш іти на дах, хлопче. Здається, у тебе там були якісь справи.
— Моя мати ще не відпустила мене, прислужнику.
Мартенове обличчя спотворилося, наче хлопчик хльоснув його нагайкою. А мати гірко зітхнула.
— Роланде, — докірливо сказала вона.
Але болісна посмішка не зійшла з обличчя хлопця, і він виступив уперед.
— Ти мусиш виявляти до мене пошану, прислужнику. В ім'я мого батька, якому ти служиш.
Мартен витріщався на нього, не вірячи власним вухам.