— Ну, як там? — запитав Герб. — Можеш щось сказати?
— Не варто про це по телефону, тату.
— Гаразд, Джонні. Не дуже там виснажуйся.
— Та ні.
Але він уже виснажився. Мабуть, не стомлювався так аж відтоді, як відбував курс фізіотерапії під керівництвом Ейлін Мегон. Славна була жінка, не знати чого подумалось йому. Славна й щира, принаймні доти, доки він сказав їй, що у неї в домі пожежа. Після того вона стала відчужена й наче сама не своя. Подякувала йому, це так, але… але чи доторкнулася потім до нього хоч раз? Справді, чи доторкнулася? Джонні такого не пригадував. Те саме буде й з Беннерменом, коли все це скінчиться. А жаль. Він, як і Ейлін, людина добра. Але й добрим людям стає не по собі поруч з тим, хто може одним дотиком дізнатися про весь їхній підспідок.
— Це ще нічого не доводить, — говорив тим часом Беннермен. Голос його звучав сердито й зачіпливо, наче в ображеного хлопчиська, і Джонні раптом дуже захотілося схопити його й добряче труснути, так щоб аж зуби клацнули. Та він занадто стомився.
Вони сиділи над таблицею, яку Джонні нашвидкуруч накидав на звороті якогось циркуляра. Біля шерифово-го столу безладно стояли одна на одній сім чи вісім чималих шухляд-картотек, а на столі, в корзинці для вхідних і вихідних паперів, стирчали картки з графіками чергувань Френка Додда від 1971 року, коли він почав службу в конторі шерифа. Таблиця виглядала так:
— Атож, це ще нічого не доводить, — погодився Джонні, потираючи чоло біля скронь. — Але й не знімає з нього підозри.
— Коли вбили міс Рінгголд, він був на патрулюванні.
— Воно так, якщо тільки її справді вбито двадцять дев’ятого жовтня. Але це могло статись і двадцять восьмого чи двадцять сьомого. Та й що, як він був на службі? Хто запідозрить полісмена?
Беннермен пильно вивчав таблицю.
— А як з перервою? — спитав Джонні. — Оті майже три роки?
Беннермен пройшовся пальцем по картках.
— І в сімдесят третьому, і в сімдесят четвертому Френк був у місті й на службі. Ви ж бачили.
— Хтозна, може, тієї зими в нього не було спалахів збудження. Як відомо, таке трапляється.
— Як відомо, поки що нам нічого не відомо, — швидко відрубав Беннермен.
— Ну, а сімдесят другий? Кінець сімдесят другого і початок сімдесят третього? В картотеці немає графіків того періоду. Він що, був у відпустці?
— Ні, — сказав Беннермен. — Френк і ще один хлопець, Том Гаррісон, слухали курс сільськогосподарського права на спеціальному відділі Колорадського університету в Пуебло. Такий курс більш ніде в країні не читають. Він розрахований на два місяці. Отож Френк і Том були там з п’ятнадцятого жовтня й повернулися над саме Різдво. Френк спершу відмовлявся їхати, боявся залишити матір саму. Правду кажучи, я маю підозру, що то вона переконувала його не їхати. Але я наполіг. Він же хоче зробити кар’єру в нашому ділі, а такий курс у послужному списку — це неабищо. Пригадую, Френк ще підхопив там якийсь поганий вірус і, коли вони в грудні повернулися, вигляд мав жахливий. Схуд на двадцять фунтів. Казав, що в тих молочних краях ніхто не вміє так готувати, як його матуся… — Беннермен замовк. Як видно, щось у цій розповіді бентежило і його самого. — Десь на різдвяні свята він узяв відпустку за хворобою і тільки після того оклигав, — закінчив він, виправдуючись. — На службу повернувся не пізніш, як п’ятнадцятого січня. Можете перевірити за графіками.
— У цьому немає потреби. Так само як немає потреби казати вам, що ви зробите далі.
— Ваша правда, — зітхнув Беннермен, опускаючи очі. — Я ж казав, що ви добре метикуєте в нашому ділі. Мабуть, я тоді й не думав, що аж так добре. Чи не хотів думати. — Він зняв телефонну трубку й дістав із нижньої шухляди столу товстенний довідник у простій синій оправі. — Тут є телефон будь-якого шерифа в будь-якому окрузі Сполучених Штатів. — І, знайшовши потрібний номер, почав крутити диск.
Джонні зручніше вмостився на стільці.
— Алло. — мовив Беннермен. — Це контора шерифа в Пуебло?… З вами говорить Джордж Беннермен, шериф округу Касл, західний Мен… Так-так, я ж кажу, штат Мен. А хто біля телефону?… Так от, полісмене Тейлор, тут така ситуація. У нас сталася низка вбивств — зґвалтування із задушенням, шість випадків протягом останніх п’яти років. Ми маємо… — На мить він звів на Джонні безпорадний страдницький погляд, тоді знов утупив очі в телефонний апарат. — Ми маємо підозру на одного чоловіка, що був у Пуебло з п’ятнадцятого жовтня до… гм, десь до сімнадцятого грудня сімдесят другого року. То я хотів би знати, чи не зареєстровано у вас за цей період нерозкрите вбивство: жертва жіночої статі, будь-якого віку, зґвалтована й задушена. І ще одне. Якщо такий злочин мав місце і взято пробу сперми, я хотів би знати її групу… Що?… Гаразд, дякую… Я чекатиму біля телефону. До побачення, полісмене Тейлор.