126 
Джонні не раз спадало на думку, що Господь бог, вдихаючи життя в кавалок глини, мав на меті створити саме отакого сімнадцятирічного Чака. Хлопець був чудово збудований. При зрості шість футів два дюйми він важив сто дев’яносто фунтів, і майже вся та вага припадала на м’язи. Обличчя його, може, й не вражало особливою вродою, проте було гладеньке, чисте, а найдужче вирізнялися на ньому ясно-зелені очі, і Джонні часто думав, що доти бачив такі зелені очі тільки в однієї людини — в Сейри Хезлітт. У школі з Чаком носилися мало не до смішного. Він був капітан бейсбольної і футбольної команд, староста класу, а з наступної осені мав стати ще й членом шкільної учнівської ради. І дивовижна річ — усе це анітрохи не запаморочило йому голову. За словами Герба Сміта, що одного разу приїхав побачити, як ведеться синові на новому місці, Чак був «путящий хлопчина». Вищої оцінки в лексиконі Герба не існувало. На додачу цей путящий хлопчина мав колись стати неабияким багатієм.
А поки що він похмуро зігнувся над книжкою, мов самотній стрілець у засідці, і поодинокими пострілами видобував із себе слово по слову. В його устах захоплива, динамічна оповідь Макса Бренда про мандри «меткого як блискавка» Джона Шерберна та його сутички з команчем-розбійником Червоним Яструбом звучала не більш романтично, ніж реклама напівпровідників чи радіодеталей.
Та загалом Чак був не дурний. У нього добре йшли справи з математикою, він мав чудову пам’ять і вправні руки. А от друковане слово сприймав на превелику силу. І це при тому, що говорив він вільно й гарно і теоретично розумів закони мовлення; міг навіть часом прочитати якесь речення, й разу не спіткнувшись, та коли йому загадували переказати прочитане, безнадійно пасував. Його батько боявся, чи це в хлопця не дислексія[31], але Джонні був іншої думки: йому ще ніколи не траплялося бачити учня, справді хворого на дислексію, хоча чимало батьків ухопилися за це слово, щоб пояснити чи виправдати труднощі з читанням, які виникали у їхніх дітей. Як видно, і в Чака то був просто досить звичайний і поширений хворобливий страх перед читанням.
Протягом останніх п’яти років навчання в школі ця Чакова вада ставала дедалі очевиднішою, але його батьки — та й сам Чак — серйозно занепокоїлись тільки тепер, коли вона почала загрожувати спортивним успіхам хлопця. Але то було не найгірше. Щоб з осені 1977 року піти вчитися до коледжу, Чак мав не пізніше наступної зими пройти попереднє тестування із шкільних предметів. Щодо математики побоювань не було, а от решта іспитів… Звісно, якби йому читали вголос запитання, він міг би набрати цілком пристойну суму балів. Щонайменше п’ятсот. Але не приведеш же з собою на іспити читця, хай навіть твій тато хоч яка фігура в Нью-Гемпширському діловому світі.
— «Та я побачив по… перед собою зовсім іншу людину. Він знав, що його чекає, але тримався невз… незв… незворушно. Він нічого не просив, ні про що не шкодував. Усі страхи й тре… тривоги, що за… заводі… за-во-ло-ді-ли ним відтоді, як він зітк… зітхнув… зі-ткнув-ся з таємничою долею…»
Побачивши в «Мен таймс» оголошення про те, що потрібен репетитор, Джонні зголосився листом, хоч майже ніяких надій на те не покладав. Ще в середині лютого він переїхав до Кіттері, аби тільки втекти з Паунела, втекти від щоденної пошти, що аж розпирала скриньку; від дедалі частіших наїздів репортерів, що не знати як знаходили дорогу до їхнього будинку; від істеричних жінок із зацькованими очима, які «заїжджали на хвилинку», бо, мовляв, «випадково опинилися в цих краях» (в однієї такої, що заїхала на хвилинку, випадково опинившись у цих краях, номер машини був мерілендський, а в іншої, власниці старенького зношеного «форда», — арізонськии). А ті їхні руки, що жадібно тяглися доторкнутися до нього!..
У Кіттері він уперше відкрив для себе, що таке безособове ім’я, як Джон Сміт, має свої переваги. Пригадавши весь свій небагатий досвід, набутий на підробітках по літніх кафе та в бойскаутському таборі на Рейнджлейських озерах, він уже третього дня по приїзді пішов найматися змінним кухарем в одну з місцевих закусочних. Власниця закусочної, груба жилава жінка на ім’я Рубі Пеллетьє, прочитала заповнену ним картку й сказала:
— А чи не надто ти вчений, щоб крутити фарш? Га, хлопче?
— Ваша правда, — відказав Джонні. — На біржі праці чого тільки не навчишся.
Рубі Пеллетьє взялася руками за кощаві боки й, закинувши голову, хрипко засміялася:
126 
