Последние отзывы

  48  

— Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, — сказала Марі. — Моєму синові Марку.

— Нічого не пригадую, — сказав Джонні. — Мабуть, я таки спав. — Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. — Я не можу звести рук. Мене паралізувало?

— Ні. Спробуйте поворушити пальцями. Джонні спробував. Пальці рухалися. Він усміхнувся.

— Чудово, — мовив Браун, — Назвіть своє ім’я.

— Джон Сміт.

— Добре. А друге ім’я?

— Я його не маю.

— От і молодець, бо нікому воно й не потрібне. Сестро, спустіться на пост і довідайтесь, хто завтра працює в неврології. Я хотів би провести серію обстежень містера Сміта.

— Гаразд, докторе.

— І подзвоніть Семові Вейзаку. Він має бути або вдома, або в гольф-клубі.

— Гаразд, докторе.

— І, будь ласка, ніяких репортерів… заклинаю вас. — Браун усміхався, але говорив цілком серйозно.

— Ні-ні, певно, що ні. — Вона пішла, ледь порипуючи білими черевичками.

«Її малому все минеться добре, — подумав Джонні. — Треба неодмінно їй сказати».

— Докторе Браун, — мовив він, — а де мої листівки з побажаннями одужати? Невже ніхто не прислав жодної?

— Ще декілька запитань, — лагідно сказав Браун. — Ви пам’ятаєте ім’я своєї матері?

— Ну звісно. Віра.

— А її дівоче прізвище?

— Нейсон.

— А ім’я батька?

— Герберт. Герб… А чому ви сказали їй про репортерів?

— Яка ваша адреса?

— Паунел… — швидко мовив Джонні й затнувся. По обличчю його перебігла розгублена й трохи кумедна усмішка. — Тобто… я хотів сказати, тепер я, звичайно, живу в Клівз-Мілзі, Північний район, Головна вулиця, сто десять. І чого це мені надало назвати вам адресу своїх батьків? Я не живу там з вісімнадцяти років.

— А скільки вам тепер?

— Подивіться в моєму військовому посвідченні, — відказав Джонні. — А я хочу знати, чому в мене немає листівок. Та й, до речі, скільки я вже тут лежу? І що це за лікарня?

— Східний медичний центр штату Мен. Що ж до решти ваших запитань, то я відповім і на них, тільки дайте мені…

Браун сидів біля ліжка на стільці, що його висунув з кутка — з того самого кутка, де Джонні недавно бачив отой темний перехід, який вів не знати куди. Сидів і робив у записнику нотатки дивною ручкою, якої Джонні начебто ніколи ще й не бачив. Вона мала товстий голубий пластмасовий корпус і волокнистий кінчик. То був чудний гібрид звичайної самописки з пером і кулькової ручки.

Дивлячись на неї, Джонні знову відчув якийсь невиразний страх і раптом, сам того не усвідомлюючи, схопив ліву руку доктора Брауна. Його власна рука насилу рухалася, так наче до неї нижче й вище від ліктя були прив’язані шістдесятифунтові гирі. Кволими пальцями він стиснув лікареву долоню й потяг до себе. Дивна ручка шарпнулась і прокреслила через весь аркуш жирну синю лінію.

Браун швидко поглянув на нього — спершу тільки з цікавістю. Потім його обличчя зблідло і гострий інтерес, що засвітився був в очах, нараз змінився каламутним страхом. Він відсмикнув свою руку — Джонні забракло сили втримати її, — і його обличчя на мить скривилося від огиди, так наче до нього доторкнувся прокажений.

Потім гидливість зникла, і на обличчі читалися тільки подив і замішання.

— Навіщо ви це зробили?… Містере Сміт?…

Голос його уривався. А на обличчі Джонні застиг приголомшений вираз раптового прозріння. В його очах був страх людини, яка побачила серед безладних, колихких тіней щось жахливе, щось таке жахливе, що годі передати словами чи навіть просто назвати. Але воно існувало. І його треба було назвати.

— П’ятдесят п’ять місяців? — хрипко запитав Джонні. — Мало не п’ять років? Ні! О боже, ні!

— Містере Сміт, — сказав Браун, уже геть розгубившись. — Прошу вас, вам шкідливо хвилюватися…

Джонні трохи звівся на подушках, а тоді безсило повалився назад. Обличчя його лисніло від поту. Погляд безпорадно блукав.

— То мені вже двадцять сім? — бурмотів він. — Двадцять сім? Боже ж ти мій!

Браун проковтнув слину й сам почув той судомний звук. Коли Сміт схопив його за руку, йому стало гидко, так гидко, як було колись у дитинстві, і в пам'яті почали зринати відворотні видива. Пригадався один давній пікнік за містом, йому було тоді сім чи вісім років, він сів на траву й уперся рукою в щось тепле і слизьке. А придивившись, побачив, що то червиві рештки бабака, який пролежав під лавровим кущем весь гарячий серпень. Він тоді аж закричав, та й оце тепер мало не скрикнув, тільки тепер гидливе відчуття швидко минуло, розвіялося, поступившись місцем подиву. Як він дізнався? Доторкнувсь до мене — і враз дізнався.

  48