11 
Кожна з них була мокра від пряжки до місця, де патронташ перехрещувався на стегнах. Вище кобури, схоже, були сухими. Він обережно витяг кожен патрон із сухих гнізд патронташа. Права рука не вгавала: намагалася впоратися з цим завданням, наполегливо, попри біль, вимагала забути про те, що вона вкорочена, і він знову й знову повертав її на коліно, наче пса, занадто дурного чи занадто неспокійного під час лікування. Ошалівши від болю, він раз чи два був готовий вдарити по ній.
«Бачу, попереду в мене серйозні проблеми», — знову подумав стрілець.
Сподіваючись на те, що ці набої не пошкоджені, він склав їх купкою. Купка виявилася такою малою, що в стрільця защеміло серце. Двадцять. Кілька з них обов'язково не вистрілять. І на жоден він не міг розраховувати. Діставши решту, він склав їх іншою купкою. Тридцять сім.
«Та ти все одно був не надто добре озброєний», — подумав він, чудово розуміючи різницю між п'ятдесятьма сімома бойовими патронами і двадцятьма, та й то не напевно. Або десятьма. Або п'ятьма. Чи то одним. Чи жодним.
Ненадійні набої він відклав до другої купки.
У нього ще залишався кошіль. Це по-перше. Він поклав його на коліна, а потім повільно розібрав револьвери й виконав ритуал чищення. Закінчити вдалося тільки за дві години. На той час біль був уже таким нестерпним, що паморочилася голова. Думати логічно стало важко. Хотілося спати. Ще ніколи в житті йому не хотілося цього так сильно. Але коли виконуєш свій обов'язок, прийнятних причин для задкування не існує.
— Корт, — промовив він не своїм голосом і сухо розсміявся.
Потім повільно, неквапом зібрав револьвери й зарядив їх набоями, які здалися йому сухими. Коли справу було зроблено, він узяв револьвер, призначений для лівої руки, звів курок… але потім повільно опустив назад. Авжеж, йому хотілося дізнатися. Дізнатися, чи почує він звук пострілу, натиснувши на гачок, чи тільки даремне клацання. Але клацання означатиме, що патрон холостий, а зі звуком пострілу кількість набоїв зменшиться від двадцяти до дев'ятнадцяти… чи дев'яти… чи трьох… абож не залишиться.
Він відірвав од сорочки ще шмат, склав у нього інші — намочені — набої і зав'язав лівою рукою, допомагаючи собі зубами. Клунок поклав до кошеля.
«Спати, — вимагав організм. — Спати, ти мусиш поспати, поки ще не сутеніє, іншого виходу нема, ти геть виснажений…»
Хитаючись, він звівся на ноги й обвів поглядом порожнє узбережжя. Всіяне безбарвними мушлями, воно мало колір заношеної спідньої білизни, яка давно вже потребувала прання. То тут, то там у крупнозернистому піску стирчали великі валуни, вкриті гуано. Застарілі шари мали жовтавий відтінок старих зубів, свіжіші плями були білими.
Лінія припливу була позначена бурими водоростями, що вже почали висихати. Поблизу лінії стрілець побачив шматки свого правого чобота і бурдюки. І подумав, що великі хвилі могли легко змити бурдюки в море. Те, що цього не сталося, можна було приписати лише диву. Сильно накульгуючи, стрілець повільно підійшов до того місця, де вони лежали. Підняв один і потрусив, тримаючи за горлечко. Інший був порожній. У цьому ж іще лишалося трохи води. Мало хто зміг би зрозуміти, в чому між ними різниця, але стрілець знав кожен із бурдюків не гірше, ніж мати знає своїх дітей-близнюків, котрих вона завжди розрізняє. Він подорожував з ними довго-предовго. Всередині хлюпотіла вода. Це було добре. Дар. Адже істота, що напала на нього, або її родичі могли розірвати цей чи інший бурдюк одним неуважним укусом чи розрізати клешнею, але цього не сталося, та й приплив їх не зачепив. Від самої істоти не лишилося й сліду, хоча двоє з її побратимів закінчили своє життя далеко за лінією припливу. Можливо, її труп розтягли інші хижаки, можливо, що родичі влаштували їй похорон у морі, як слони (з дитячих казок він знав, що ці гігантські створіння ховають своїх небіжчиків).
Він підняв бурдюк лівим ліктем, напився і відчув, як мало-помалу до нього повертаються сили. Щоправда, правий чобіт перетворився на дрантя… та раптом у душі стрільця зажевріла іскорка надії. Сама підошва залишилася цілою — подряпаною, але цілою — і, можливо, вдасться обрізати другий чобіт до пари, зробити щось таке, аби воно бодай трохи протрималося…
Йому стало млосно. Він щосили змагався з запамороченням, але коліна підігнулися й довелося сісти, по-дурному прикусивши язика.
«Ти не зомлієш, — рішуче наказав він собі. — Тільки не тут, ввечері сюди може повернутися котрась із цих потвор і довершити почате».
11 
