11

Стрілець почув тонкий і неприємний, як стогін, звук: до нього щось наближалося. Він трохи напружився, а потім до вух долинуло важке засапане дихання, і Роланд розслабився. Едді. Щоб зрозуміти це, йому навіть очей розплющувати не довелося.

Коли виття стихло і кроки бігуна вповільнилися, Роланд розплющив повіки. Перед ним, важко дихаючи, стояв Едді. По його шоках струмками стікав піт. Сорочка суцільною темною плямою прилипла до грудей. Від усіх залишкових ознак хлопчика-студентика, які йому приписував Джек Мандоліні, не лишилося й сліду. Волосся нависало на чоло. Штани в паху були порвані. Під очима розпливалися синювато-багряні кола. Вони й довершували картину. У Едді Діна був украй неохайний вигляд.

— Я встиг, — сказав він. — Я тут. — Він роззирнувся довкола, потім знову глянув на стрільця так, наче не міг до кінця в це повірити. — Боже милосердний, я справді тут.

— Ти віддав їй револьвер.

Едді вирішив, що стрілець погано виглядає — так само недобре, як до першого скороченого курсу «Кефлексу», а може, навіть трохи гірше. Жар лихоманки наче розходився від нього хвилями, й Едді знав, що мусить відчувати до нього співчуття, але тієї миті ним оволодів тільки пекельний шал, і більш нічого.

— Я рвав собі сраку, аби добутися сюди в рекордно короткий термін, і все, що ти можеш сказати з цього приводу, — «Ти віддав їй револьвер»?! Дякую, чувак. Мені здавалося, що я можу розраховувати бодай на якусь мінімальну вдячність, а отримав, бля, по балді.

— Гадаю, я сказав єдине, що має значення.

— Ну, якщо вже ти про це заговорив, то так, я віддав їй револьвер, — сказав Едді, взявши руки в боки і з викликом дивлячись на стрільця згори вниз. — Тепер у тебе є вибір. Або ти залазиш у цей візок, або я спробую скласти його й запхати тобі в дупу. Що вам припало до душі, господарю?

— Ні те, ні те. — На Роландових вустах заграла легка посмішка, посмішка людини, що посміхається проти власної волі, просто тому, що нічого не може з собою вдіяти. — Спочатку ти трохи поспиш, Едді. Усьому свій час, а поки що тобі треба поспати. Ти геть виснажений.

— Я хочу повернутися до неї.

— Я теж. Але якщо ти не відпочинеш, то впадеш по дорозі. Просто впадеш. Паскудно для тебе, для мене ще гірше, а для неї так узагалі найгірше.

Якусь мить Едді вагався.

— Судячи з часу, ти незле впорався, — визнав стрілець. Примружившись, він подивився на сонце. — Зараз четверта, можливо, п'ята година. Поспиш годин п'ять, може, сім, і буде вже зовсім темно…

— Чотири. Чотири години.

— Добре. Важливо те, що спатимеш, поки не стемніє. Потім поїси. І поїдемо.

— Ти теж поїси.

На стрільцевих вустах знову з'явилася подоба посмішки.

— Принаймні спробую. — Він спокійно подивився на Едді. — Зараз моє життя в твоїх руках. Гадаю, тобі це відомо.

— Так.

— Я тебе викрав.

— Так.

— Тобі хочеться мене вбити? Якщо так, то краще зроби це зараз, але не змушуй нас… — Дихання з тихим свистом виривалося в нього з грудей. Едді почув хрипіння, і цей звук йому дуже не сподобався. — …почуватися незручно, — закінчив Роланд.

— Я не хочу тебе вбивати.

— Тоді… — Напад хрипкого кашлю обірвав слова. — …лягай.

Едді ліг. Сон не зійшов на нього, як це часом бувало, а навалився і схопив грубими ручищами розпаленої і незграбної коханки. Він ще встиг почути (а можливо, це був лише сон), як Роланд говорить: «Не варто було залишати їй револьвер», а потім на непевний час поринув у пітьму. Прокинувся від того, що Роланд торсав його, а коли сів на пісок, то відчуття було таке, наче все тіло перетворилося на згусток болю: болю й важкості. М'язи перетворилися на проіржавлені лебідки й крани в давно покинутому будинку, який ніяк не добудують. Перша спроба звестися на ноги не вдалася, й Едді важко гепнувся на землю. З другої спроби він спромігся це зробити, але відчував, що на виконання такої простої дії, як поворот, піде не менше двадцяти хвилин. І це буде боляче.

  124