21 
— Може, я зумію щось роздобути, — нарешті мовив він.
— Зроби таку ласку, — відповів Едді. — Але об одинадцятій я вимикаю світло і вішаю на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ». Якщо після цього в мої двері хтось постукає, я дзвоню адміністраторові й кажу: «До мене хтось хоче вдертися, пришліть охорону».
— Який же ти гівнюк, — промовив поганка зі своїм бездоганним британським акцентом.
— Ні. Гівнюк — це той, кого ти очікував побачити, — відповів йому Едді. — Я приїхав, схрестивши ноги. 1 ти прийдеш сюди до одинадцятої, і принесеш те, чим я зможу скористатися — не обов'язково, щоб це був вищий клас, просто щось придатне для вживання, — або тобі хана.
7
Бліда поганка повернувся задовго до одинадцятої. Він з'явився о пів на десяту. Едді здогадувався, що інша наркота лежала у нього в машині.
Цього разу порошку було трохи більше. Не білого, але принаймні кольору темної слонової кістки, і це трохи заспокоювало.
Едді спробував на смак. Наче нічого. Насправді навіть ліпший. Чудовий. Він скрутив банкноту трубочкою і втягнув порошок.
— Ну, тоді до неділі, — швидко сказав поганка, підводячись.
— Зачекай, — владно зажадав Едді, так, наче це в нього була зброя. У якомусь сенсі вона в нього була. І звали цю зброю Балазар. Еміліо Балазар, зброя великого калібру в казковому світі нью-йоркських наркотиків.
— Чекати? — Поганка повернувся і глянув на Едді так, наче той несповна розуму. — Чого чекати?
— Ну, взагалі-то я про тебе непокоюся, — сказав Едді. — Якщо мені стане зле від того, що я вдихнув, усе псу під хвіст. Якщо я помру, то само собою всьому кінець. От про що я подумав: якщо мені тільки трохи стане погано, то, може, я й дам тобі другий шанс. Знаєш, як у тій історії про малого, що потер лампу і дістав змогу виконати три бажання.
— Тобі не стане зле. Це китайський білий.
— Якщо це китайський білий, то я Дуайт Ґуден, — сказав Едді.
— Хто?
— He зважай.
Поганка знову сів. Едді сів за стіл, на якому неподалік лежала маленька купка білого порошку (отруту він уже давно спустив в унітаз). По телевізору, завдяки компанії WTBS і велетенській супутниковій тарілці на даху готелю «Аквінас», показували матч, у якому «Хоробрим» влітало від «Металістів» по перше число. Едді відчув слабкий повів спокою, що наче зринав звідкись із глибин свідомості… тільки про те, звідки насправді походить це розслаблення, він знав із медичних журналів. Жмут живих дротів у основі хребта, те місце, де відбувається звикання до героїну, бо він спричиняє неприродне потовщення нервового стовбура.
«Хочеш швидко зіскочити? — спитав він якось у Генрі. — То зламай собі хребта. Твої ноги перестануть ходити, і член відмовиться працювати, ате потреба колотися зразу ж відпаде».
Генрі це не здалося аж таким вже смішним.
Едді й самому не було смішно. Якщо єдиний швидкий спосіб позбутися мавпи на спині, — видерти собі спинний мозок над цим жмутком нервів, то ти маєш справу з дуже сильною мавпою. І не з капуцином, не з маленькою проворною мавпочкою катеринщика, а з великим огидним старим павіаном.
Едді зашморгав носом.
— О'кей, — нарешті мовив він. — Досить. Можеш покинути приміщення. Гівнюк.
Поганка підвівся.
— У мене є друзі, — сказав він. — Вони можуть прийти сюди і віддухопелити тебе. Ти на колінах валятимешся, аби самому розповісти, де ключ.
— Тільки не я, дупо, — відповів Едді. — Мене не обдуриш. — І всміхнувся. Він не знав, на що ця посмішка схожа, але навряд чи вона була такою вже чарівною, бо поганка покинув приміщення, хутко покинув, не озираючись.
Коли Едді Дін пересвідчився, що той пішов, він приготував собі марафет.
Вмазав.
І заснув.
8
І зараз все ще спав.
Стрілець, якимось чином опинившись у свідомості цього чоловіка (чоловіка, чийого імені він не знав — нікчемне створіння, яке в'язень називав «блідою поганкою», також його не знало, тому й не називало), спостерігав за сном, що розгортався перед його очима, як колись малим, бувало, дивився вистави, ще до того, як світ зрушив з місця… чи думав, що дивився, бо ж вистави були єдиним, що він бачив у житті. Якби йому довелося бачити фільм, то насамперед він подумав би про це. Відсутні деталі він зміг видобути зі свідомості в'язня, бо асоціації були близькими. Але з іменем коїлося щось незрозуміле. Він дізнався ім'я брата в'язня, але не його самого. Втім, звісно, імена ж були потаємними, всевладними речами.
21 
