153 
Ні, він не домовлявся про пересилку свого майна, вирішив Джуніор. Не було потреби, бо він і не збирався насправді покидати місто. Щойно йому стрельнула ця ідея, як Джуніор уже дивувався, чому він не додумався до цього раніше. Бааарбі тут подобається, він ніколи не покине цього міста з власної волі. Йому тут класно, як хробаку в собачому блювотинні.
«Знайди щось, від чого він не зможе відбрехатися, — інструктував його Великий Джим. — Щось таке, що може належати тільки йому. Ти розумієш, про що я кажу?»
«Тату, я що, по-твоєму, дурний? — подумав зараз Джуніор. — Якщо я дурний, як це так вийшло, що саме я врятував твою сраку минулої ночі?»
Але в батька була потужна рука, він часом так жахливо замахувався на нього, коли скаженів, що заїдатися було не варто. Він жодного разу не вдарив Джуніора по жопці, не дав йому ляпаса, коли той був малим, Джуніор завжди відносив це на рахунок окультурюючого пливу своєї покійної матері. Тепер він підозрював, що причина полягала в тому, що батько глибоко в душі розумів: якщо почне, навряд чи зможе зупинитися.
— Як батько, так і син, — промовив Джуніор і захихотів. Голова відгукнулася болем, але він усе одно хихотів. Як там, у старій примовці: сміх — найкращі ліки?
Він увійшов до спальні Барбі, побачив акуратно застелене ліжко і подумав, як було б класно накласти на ньому прямо посередині велику купу. Та ще й підтертися подушкою. «Тобі подобається, Бааарбі?»
Натомість він відкрив комод. У верхній шухляді троє чи четверо джинсів і пара шортів хакі. Під шортами знайшовся мобільний телефон, і він на мить подумав, що телефон — саме те, по що він сюди прийшов. Але ні. Дешевий апарат з розпродажу, типу тих, що їх діти в коледжі називають «разовими» або «викиднями». Барбі завжди може сказати, що це не його річ. У другій шухляді лежало з півдесятка трусів і пар п'ять чисто-білих спортивних шкарпеток. Третя шухляда була порожня.
Він зазирнув під ліжко, в голові вдарили дзвони — здається, йому зовсім не покращало. Там геть нічого не було, навіть пилу. От же Бааарбі, такий акуратист. Джуніор подумав, чи не дістати з кишеньки-пістончика імітрекс, але не став цього робити. Він уже проковтнув пару пігулок, і абсолютно без усякого ефекту, окрім металічного присмаку на задній стінці горла. Він знав, які йому ліки потрібні: темна комірчина на Престіл-стрит. І компанія його подружок.
Тим часом він усе ще тут. Та мусить же тут знайтися хоч щось.
— Щось такеньке, — прошепотів він. — Мушу знайти щось такеньке.
Він уже хотів повернутися до вітальні, та раптом, змахуючи вологу собі з кутика тремкого лівого ока (не знаючи, як воно налилося кров'ю), застиг, вражений одною ідеєю. Він обернувся до комода, знову висунув шухляду з трусами й шкарпетками. Шкарпетки були скручені в м'ячики. Джуніор, коли ще навчався в школі, іноді ховав траву або таблетки у своїх скручених шкарпетках; а одного разу навіть ажурні трусики Адріетти Недо. Шкарпетки — вигідна річ для схованки. Він почав брати пару за парою скручені шкарпетки й уважно промацувати.
У третьому «м'ячику» він щось намацав, щось на кшталт плаского шматочка металу. Ні, два шматочки. Він розкрутив шкарпетки і витряс звідти на верх комода важкенькі знахідки.
Армійські особисті жетони Дейла Барбари. І, незважаючи на свій скажений головний біль, Джуніор усміхнувся.
«Бааарбі, ти влип, — подумав він. — Ти, козел, тепер уже влип».
11
По той бік Купола при дорозі Мала Курва ще буяли запалені ракетами «Фастхок» пожежі, але до настання темряви вони погаснуть; пожежні команди чотирьох міст, підсилені змішаними підрозділами армійської й морської піхоти, над цим працювали, і то успішно. Все погасили б навіть раніше, міркувала Бренда, якби тамтешнім пожежникам не протистояв ще й поривчастий вітер. Тут, на боці Мілла, вони не мали такої проблеми. Сьогодні це благословення. Пізніше це може стати прокляттям. Нема способу наперед щось знати.
Сьогодні Бренда не дозволяла собі перейматися цим питанням просто тому, що їй було добре. Якби вранці хтось у неї спитав, коли, як вона гадає, вона зможе знову почуватися добре, Бренда могла б відповісти: «Либонь, у наступному році, а може, й ніколи». Проте вона мала достатньо мудрості для розуміння того, що це відчуття не триватиме довго. Півтори години напруженої роботи дуже посприяли; фізичні вправи звільняють ендорфіни, неважливо, які ті вправи: хоч біг підтюпцем, хоч прибивання палаючих кущів лопатою. Але тут було дещо більше за ендорфіни. Тут було керування важливою справою, такою, з якою впоратися могла саме вона.
153 
