178 
— Яблучний, — сказав він. — Сьогодні вам потрібна тільки рідина.
Пайпер прошепотіла:
— Мені так жаль мого собаку, — і відвернула голову.
Расті подумав, що вона, мабуть, вже спатиме, коли він повернеться до неї з бляшанкою соку.
На півдорозі по коридору він побачив, як з-за рогу, з сестринської, галопом вискочив Твіч. Очі мав вибалушені, дикі.
— Ходімо надвір, Расті.
— Спершу я мушу принести преподобній Ліббі…
— Ні, зараз же. Ти мусиш це побачити.
Расті поспішив назад до палати № 29 і зазирнув. Пайпер хропла з не гідним для леді гарчанням, що було не дивно, зважаючи на її розпухлий ніс.
Він вирушив услід за Твічем по коридору ледь не бігом, намагаючись приладитися до його широких кроків.
— Та що там? — спитав він, маючи на увазі «що там такого?»
— Не можу описати, а якби навіть зміг, ти б мені не повірив. Ти мусиш сам це побачити, — він штовхнув двері вестибюля.
На під'їзній алеї, вийшовши з-під захисного козирка, куди підвозять пацієнтів, стояли Джинні Томлінсон, Джина Буффаліно та Герріет Біґелоу, подружка Джини, котру та загітувала допомагати в шпиталі. Усі три стояли в спільних обіймах, немов утішали одна одну, і дивилися в небо.
Небо було заповнене сяйвом рожевих зірок, і чимало з них нібито падали, залишаючи по собі довгі, майже флуоресцентні смуги. Дрож перебіг у Расті за плечима.
«Джуді це передбачила, — подумав він. — Рожеві зірки падають смугами». І ось вони падають. Падають.
Це було так, ніби в них на очах саме небо падало їм на голови.
16
Коли почали падати рожеві зірки, Аліса й Ейден міцно спали, але Терстон Маршалл і Каролін Стерджес — ні. Вони стояли на задньому дворі Думагенів і дивилися, як зірки яскравими рожевими рисками линуть униз. Деякі з тих рисок перехрещувалися, і тоді, здавалося, в небі постають, щоби невдовзі зникнути, рожеві руни.
— Це кінець світу? — запитала Каролін.
— Аж ніяк, — відповів він. — Це метеорний рій. Доволі звичайне явище для осені в нас, у Новій Англії. Гадаю, зараз трохи запізно для Персеїдів, отже, це, либонь, якийсь приблудний метеорний дощ — можливо, пил з уламками породи якогось астероїда, котрий розбився трильйон років тому. Ти тільки задумайся про це, Каро!
Їй не хотілося.
— А метеорні дощі завжди рожеві?
— Ні. Гадаю, і цей виглядає білим поза Куполом, але ми його бачимо крізь плівку з пилу і різних дрібних частинок. Крізь атмосферне забруднення, іншими словами. Воно змінює колір.
Задивившись на беззвучний рожевий гармидер в небі, вона згадала:
— Терсі, а малюк… Ейден… коли з ним трапилося оте… хтозна, що воно було, він говорив…
— Я пам'ятаю, що він говорив. Рожеві зірки падають, за ними залишаються смуги.
— То як же він міг знати про це?
Терстон лише похитав головою.
Каролін обняла його міцніше. У такі моменти (хоча ще ніколи подібного цьому моменту не траплялося в її житті) вона раділа, що Терстону стільки років, що він міг би бути її батьком. Саме в цю мить їй хотілося, щоб він дійсно був її батьком.
— Як він міг знати, що це буде? Звідки він міг це знати?
17
Ейден казав іще дещо в тому своєму пророчому стані: всі дивляться. Й о пів на десяту того понеділкового вечора, коли метеорний дощ був у самому розпалі, його пророцтво справдилося.
Новина поширюється мобільними телефонами і електронною поштою, але здебільшого традиційними способом: з рота до вуха.
За чверть до десятої Мейн-стрит переповнена народом, який спостерігає цей беззвучний феєрверк. Більшість людей стоять безмовні. Декотрі плачуть. Лео Ламойн, вірний парафіянин покійного пастора Церкви Святого Спасителя преподобного Лестера Коґґінса, кричить, що це Апокаліпсис, що він бачить Чотирьох Вершників у небесах, що друге пришестя скоро-скоро і всяке таке інше і тому подібне. Нечупара Сем Вердро — знову на волі з третьої години дня, тверезий і дратівливий — каже Лео, що, якщо той не заткнеться про Апокаліпсис, він зараз же побачить власні зірки. Руп Ліббі, офіцер поліції Честер Мілла, тримаючи руку на руків'ї свого пістолета, наказує їм обом негайно стулити пельки, перестати лякати людей. Ніби вони й так уже не перелякані. Вілла і Томмі Андерсони стоять на парковці біля свого «Діппера», Вілла плаче, сховавши обличчя у Томмі на плечі. Розі Твічел стоїть поряд з Енсоном Вілером перед «Трояндою-Шипшиною», обоє у фартухах і теж обійнявшись. Норрі Келверт і Бенні Дрейк дивляться разом зі своїми батьками, пальці Норрі прослизають у долоню Бенні, він приймає їх з трепетом, якому не рівня якісь падучі зірки. Джек Кейл, теперішній директор «Фуд-Сіті», стоїть на парковці супермаркету. Джек подзвонив Ерні Келверту, колишньому директору, вдень, щоб спитати, чи той не допоможе йому інвентаризувати наявні в магазині продукти. Вони якраз займалися цією роботою, сподіваючись до півночі закінчити, коли на Мейн-стрит розпочалося це божевілля. Тепер вони стоять поряд, дивляться, як падають рожеві зірки. Стоять, задерши голови, перед своїм похоронним салоном Стюарт і Ферналд Бові. Генрі Моррісон і Джекі Веттінгтон стоять через дорогу від похоронного салону, і поряд з ними стоїть Чез Бендер, котрий викладає історію в середніх класах школи.
178 
