214 
Коли Расті, а слідом і Барбі, тягнучись за ним, з'явилися з коридору, Боксер уже вирушив до вихідних дверей лікарні. Тобто намагався, бо Твіч іще тримав його за руку. У другій руці Боксера висів кошик, заповнений вафлями «Еґґо»[295]. Самі лише коробки вафель і більше нічого. У Барбі майнула думка (і то не вперше): а чи не лежить він зараз часом у якійсь канаві поза паркінгом «Діппера», збитий на лайно, і переживає жахливі видіння свого пошкодженого мозку?
— Я не залишуся! — дзявкнув Боксер. — Я мушу віднести оце додому і покласти в холодильник! Тим паче те, що ви пропонуєте, майже напевне не має ніяких шансів, тому приберіть геть від мене свої руки.
Барбі відзначив пластир у формі метелика, що сидів у Боксера на одній з брів, і більшу пов'язку в нього на правій руці. Скидалося на те, що дантист захопив ці вафлі в серйозній битві.
— Скажіть цьому держиморді, щоб прибрав від мене свої руки, — звернувся він, побачивши Расті. — Поранення мені обробили, тепер я йду додому.
— Ще не тепер, — сказав Расті. — Вам надали безкоштовну медичну допомогу, тож я чекаю від вас віддяки.
Боксер був невеличким дядечком, футів п'ять і чотири дюйми заввишки, але тут уже він витягнувся на повний зріст, напнувши груди:
— Чекайте й будьте прокляті. Я не розцінюю оральну хірургію — на яку, до речі, я не отримав сертифіката від штату Мейн — як рівноцінну відплату за пару пластирних пов'язок. Я заробляю собі на життя роботою, Еверете, і очікую, що мою працю буде оплачено.
— Плату ви отримаєте на небесах, — промовив Барбі. — Чи не так би сказав ваш друг Ренні?
— Він не має ніякого стосунку до…
Барбі підступив ближче і втупився у зроблений із зеленого пластику продуктовий кошик у руці Боксера. Там, на держаку, ясно читалися друковані літери: «ВЛАСНІСТЬ "ФУД-СІТІ"». Боксер спробував, щоправда, без особливого успіху, затулити від нього кошик своїм тілом.
— Оскільки мовиться про оплату, нам цікаво, ви заплатили за ці вафлі?
— Не смішіть мене. Усі там брали собі що завгодно. А я взяв усього лиш оце, — він з викликом поглянув на Барбі. — У мене дуже великий холодильник, і, так вже трапилося, я дуже полюбляю вафлі.
— Те, що всі там брали собі що завгодно, не дуже допоможе вам захиститися від звинувачень у грабунку, — ласкаво промовив Барбі.
Боксеру просто ніяк уже було тягнутися вище, проте якось він це зробив. Обличчя в нього почервоніло майже до пурпуровості.
— Тоді ведіть мене до суду! Звідки тут суд? Справу закрито! Га?
Він уже було ледь не відвернувся, але Барбі його вхопив, але не за руку, а за кошик.
— У такому разі я це конфіскую, ви згодні?
— Не маєте права!
— Ні? Тоді ведіть мене до суду, — усміхнувся Барбі. — О, я забув, звідки тут суд?
Доктор Боксер глипнув на нього, вищиривши свої мілкі, перфектні зубки.
— Ми запросто приготуємо ці вафельки в тостері в нашому кафетерії, — сказав Расті. — Смакота буде.
— Угу, треба скоріше ввімкнути тостер, поки в нас ще працює електрика, — промурмотів Твіч. — А як вимкнеться, можна наштрикнути їх на виделки і підсмажити в інсинераторі на задньому дворі.
— Ви не маєте права.
— Дозвольте мені цілком прояснити для вас ситуацію, що склалася, — почав Барбі. — Якщо ви не зробите того, що від вас хоче Расті, я не маю наміру відпускати ваші «Еґґо».
Зареготав Чез Бендер, у котрого було заліплено пластиром перенісся й щоку. Не по-доброму зареготав:
— Платіть готівкою! Хіба не так ви самі постійно кажете, док?
Боксер перевів свій палаючий погляд спершу на Бендера, потім на Расті.
— Те, чого ви бажаєте, майже не має шансів на здійснення. Ви й самі мусите це розуміти.
Расті відкрив бляшану коробку і простягнув до нього. Усередині лежало шість зубів.
— Торі Макдоналд позбирала їх біля супермаркету. Повзала навколішках і намацувала пальцями в калюжах крові, що натекла з Джорджії Руа. Тож, якщо ви бажаєте найближчим часом снідати вафлями «Еґґо», докторе, ви мусите вставити ці зуби назад в голову Джорджії.
— А якщо я просто піду собі геть?
Чез Бендер, учитель історії, зробив крок вперед. З міцно стиснутими кулаками.
— У такому випадку, мій любий користолюбцю, я виб'ю з вас лайно на парковці.
— А я допоможу, — докинув Твіч.
— Я не допомагатиму, але залюбки вас потім огляну, — запевнив Барбі.
Почувся сміх, дехто зааплодував. Барбі одночасно стало і смішно, і гидко.
214 
