303 
Стривожений не менш, ніж наляканий (ніхто не мусить цього побачити, Дюк у своїй могилі перекидатиметься), Генрі поклав руку Джуніору на плече.
— Ходімо, синку. Не роби з себе посміховисько.
— Вони були моїми потрушками, — промовив Джуніор, не обертаючись. Він почав хитатися ще швидше. Його обличчя — та частина, яку було видно Генрі, — було захоплено-замріяним. — Я їх пошлюпив, тож міг у них і спускати. Не огидно. По-французькому. — Він реготнув, потім сплюнув. Тобто спробував. Низка густої білої слини повисла з його підборіддя, розхитуючись, мов маятник.
— Все, годі. Я відвезу тебе додому.
На ці слова Джуніор обернувся, і Генрі побачив, що той не п'яний. Ліве око в нього було яскраво-червоне. І зіниця була дуже збільшена. Лівий бік рота опустився донизу, аж було видно кілька зубів. Ця застигла гримаса на мить змусила Генрі згадати «Містера Сардонікса»[367], фільм, що колись, у дитинстві, страшенно його був налякав.
Джуніор не потребував кави у відділку поліції, і додому їхати, щоб відіспатися, йому було зайве. Джуніору треба було терміново до лікарні.
— Ходімо, хлопче, — покликав Генрі. — Пішли.
Спершу Джуніор повівся достатньо слухняно. Генрі довів його вже майже до машини, та раптом той знову став.
— Вони пахли однаково, і мені це подобалося, — промовив він. — Горе, горе, горе, скоро піде сніг.
— Ти правий, абсолютно.
Генрі хотів було обвести його навкруг капота машини, щоб посадовити на переднє сидіння, але тут йому здалося, що це було б непрактично. Позаду доречніше, хоча задні відсіки їхніх патрульних крузерів пахнуть доволі специфічно. Джуніор озирнувся через плече на дім Маккейнів, і його перекошене обличчя взялося сумом.
— Потрушки! — схлипнув він. — Ми кінчили! Не огидно, по-французькому! Тільки по-французькому, трах-бах! — Він висолопив язика і почав швидко-швидко ним теліпати собі між губів. Видаючи звук, схожий на той, що його утворював Марафонець перед тим, як, здіймаючи хмару пилу, кинутись навтьоки від Вайлі Койота[368]. Після цього Джуніор розсміявся і знову вирушив до будинку.
— Ні, Джуніоре, — гукнув Генрі, хапаючи його за пояс піжамних штанів. — Ми мусимо…
Джуніор із дивовижною швидкістю розвернувся назад. Де й подівся той сміх; його обличчя стало згустком ненависті й люті. Розмахуючи кулаками, він кинувся на Генрі. Закусивши жвакаючими зубами висолоплений язик. З горла його виривалися звуки якоїсь дивної мови, у котрій не існувало голосних.
Генрі зробив перше, що йому зійшло на думку: відступив убік. Джуніор пропер повз нього і почав лупити кулаками по мигалці на даху крузера, розбив один ліхтар, роздервши собі кісточки. Вже й люди почали виходити з сусідніх будинків, подивитися, що тут відбувається.
— Гтхн бннт мнт! — заходився Джуніор. — Мнт! Мнг! Гтхн! Гтхн!
Він оступився з бровки і потрапив однією ногою у риштак. Похитнувся, але на ногах утримався. З підборіддя в нього тепер разом зі слиною стікала кров; обидві руки були сильно розбиті й теж кровоточили.
— Вона просто збісила мене своїм бла-бла-бла, — заверещав Джуніор. — Я дісав її коліном, шоп закнути, а вона вікинула копита! Обісрала все кругом! Я… я… — Він замовк. Неначе замислився. Промовив: — Допоможіть мені. — А потім зробив губами голосний звук, схожий на постріл посеред тиші з пістолета 22-го калібру і впав долілиць між припаркованим поліцейським автомобілем і тротуаром.
Генрі з мигалкою й сиреною відвіз його до лікарні. Чого він не зробив, так не дозволив собі думати про останні слова, сказані Джуніором, в яких явно проглядав сенс. Туди він не бажав зазирати.
Йому й без цього вистачало проблем.
15
Расті повільно їхав угору грядою, часто поглядаючи на лічильник Ґайґера, котрий тепер ревів, немов середньохвильовий радіоприймач зі збитою настройкою. Стрілка піднялася з +400 до позначки +1000. Расті міг поспорити, що, коли він досягне верхівки, вона залізе на +4000. Він розумів, що доброго в цім мало — його «антирадіаційний костюм» — усього лише саморобний витвір, — але не зупинявся, нагадуючи собі, що радіація має кумулятивний ефект; якщо він їхатиме швидко, летальної дози не набереться. «Можливо, я втрачу на якийсь час волосся, але летальної дози я не наберу. Думай про це, як про авіанальот: прилетів, зробив свою справу і назад, на базу».
Він увімкнув радіо, зловив «Потужні хмари радості»[369] на РНГХ і відразу ж вимкнув. Піт заливав йому очі, а він його зморгував. Навіть з кондиціонером, увімкнутим на повну потужність у кабіні фургона, було збіса жарко. Він поглянув у люстерко заднього виду й побачив своїх друзів, котрі стояли тісною купкою. Дуже маленькі звідсіля.
367
«Mr. Sardonicus» (1961) — фільм жахів про юнака, котрому навіки перекосило обличчя, коли він викопував з могили тіло свого батька, щоби забрати похований разом з ним виграшний лотерейний білет.
368
Кумедний персонаж із започаткованої у 1949 році серії мультфільмів про Вайлі Койота і Марафонця (Road Runner), намальований за образом каліфорнійської зозулі — найбільшого птаха свого виду (60 см завдовжки, 25 заввишки), який не любить літати, але швидко бігає.
369
«Mighty Clouds of Joy» — заснований 1960 року вокальний квартет, що головним чином співає музику госпел.
303 
