Особенно,... 
387 
Кімната, на дверях якої було приліплено записку, належала дідусеві Тому. Страждаючи на застійну серцеву недостатність, він переїхав жити до них, коли вже зовсім не міг обслуговувати себе сам. Якийсь час він ще міг дошкандибати аж до кухні, щоби пообідати разом з усією родиною, але під кінець уже не полишав ліжка, спершу з пластиковою руркою, прищепленою в носі — вона називалася персипатор, чи якось так, — а потім вже здебільшого з пластиковою маскою на все лице. Рорі був якось сказав, що дідо схожий на найстарішого у світі астронавта, і мама тоді ляснула йому по щоці.
Під кінець вони всі по черзі міняли йому кисневі балони, а одного разу мама знайшла його мертвим, на підлозі, ніби він намагався встати з ліжка й від того помер. Вона закричала, гукаючи Алдена, той прийшов, подивився, послухав груди старого, а відтак вимкнув подачу кисню. Шеллі Дінсмор почала плакати. З того часу ця кімната майже завжди стояла закритою.
«Вибач, — було написано на приліпленому до дверей папірці. — Оллі, йди до міста. Моргани або Дентони чи преп. Ліббі тебе приймуть».
Оллі довго дивився на записку, а потім повернув клямку немов чужою, не своєю рукою, сподіваючись, що там не буде місива.
Нічого такого не було. Батько лежав на дідусевому ліжку зі складеними на грудях руками. Волосся в нього було зачесане так, як він його зазвичай зачісував, перед тим як поїхати до міста. У пальцях він тримав весільну фотографію. Один із дідусевих балонів з киснем усе ще стояв у кутку; батько повісив на його вентиль свого картуза «Ред Сокс», того, на якому ще був напис «ЧЕМПІОНИ СВІТОВОЇ СЕРІЇ».
Оллі потряс батька за плече. Він почув запах алкоголю, і на кілька секунд надія (штука завжди вперта, подеколи навіжена) знов ожила в нього в душі. Може, він просто п'яний.
— Тату? Таточку? Прокидайся!
Оллі не відчував у себе на щоці його дихання, а тепер ще й помітив, що батькові очі не цілком заплющені; тоненькі півмісяці його білків прозирали між верхніми й нижніми повіками. Стояв запах того, що мати Оллі називала одеко-сцяками.
Батько причесався, але, коли вмирав, він, як і його покійна дружина, обмочився. Оллі подумав, чи могло б зупинити його знаття, що таке може трапитись.
Він повільно позадкував від ліжка. Йому б хотілося знову відчути, ніби він прокинувся з кошмарного сну, але зась. Перед ним була кошмарна дійсність, а це та штука, з якої неможливо прокинутись. У нього зсудомило шлунок і колона гидотної рідини піднялася йому в горло. Він побіг до ванної кімнати, де його перестрів якийсь зайда з палаючими очима. Він не встиг закричати, бо впізнав себе в дзеркалі над рукомийником.
Вхопившись за дідусеві каліч-поручні, як вони з Рорі їх колись прозвали, він укляк на колінах перед унітазом і вирвав. Коли все з нього вийшло, він змив (дякувати генеру і добротному глибокому колодязю, він хоча б змивати міг), прикрив унітаз кришкою і сів на неї, його трусило. Поряд, у раковині, лежало два слоїки з-під пігулок дідуся Тома і пляшка «Джек Деніелз». Усі порожні. Оллі взяв один з дідусевих слоїків. Прочитав назву: ПЕРКОЦЕТ. Іншого навіть торкатися не став.
— Тепер я залишився сам, — промовив він.
«Моргани або Дентони чи преподобна Ліббі тебе приймуть».
Але він не хотів у прийми — це йому нагадувало слово перейми, яке він колись чув у розмові матері з батьком із зовсім іншого, проте явно неприємного приводу. Іноді він ненавидів цю ферму, але все одно любив її завжди більше. Він до неї належав. Ферма з її коровами і дровітнею його тримала. Вони були його, а він їхній. Він це знав так само, як знав, що Рорі поїде геть і матиме блискучу успішну кар'єру, спершу до коледжу, а тоді до якогось міста далеко звідси, де він ходитиме в театри і в галереї і все таке інше. Його менший брат був достатньо розумним, щоб сотворити з себе щось у великому світі; а сам Оллі був достатньо розумним, щоби не прострочувати сплату відсотків по банківських кредитах і кредитних картках, але не більше того.
Він вирішив піти нагодувати корів. Він дасть їм подвійні порції мішанки, якщо вони їстимуть. Може, навіть знайдеться пара таких, що схочуть, аби їх подоїли. Якщо так, він зможе трохи посмоктати прямо з дійки, як робив це колись малим.
Після цього він піде у велике поле, зайде якомога далі й кидатиме каміння в Купол, поки не почнуть підходити люди на побачення зі своїми родичами. Пан-діло, сказав би його батько. Але не було жодної людини, яку Оллі хотів би бачити, либонь, окрім рядового Еймса з Південної Ка'оліни. Він розумів, що можуть приїхати Тітка Луїза і дядько Скутер — вони жили неподалік, у Нью-Глостері, — але що він їм скаже, якщо вони приїдуть? «Агов, дядьо, вони всі померли, залишився тільки я, дякую, що завітали»?
387 
