Последние отзывы

  426  

— Осяйний пояс, ми так його називаємо, — промовив Джо. Діти стояли тісною купкою — він, Норрі й Бенні. Бенні кашляв собі в кулак.

— Гарна назва для тієї штуки, — схвально кивнув Сем. — Ну, словом, я зрозумів, що тут хтось таки є, бо тоді вже почув ці вентилятори й побачив вогні прожекторів. — Він мотнув головою на табір по інший бік Купола. — Не знав тільки, чи встигну добратися, поки не скінчиться моє повітря, цей підарський пагорб мене ледь не доконав, я смоктав і хекав, як чорти його мамі нехай… але впорався.

Він з інтересом подивився на Кокса.

— Агов, там, полковнику Клінк^[478], я бачу, у вас з рота пара йде. Ви або шинелю на себе накиньте, або ходіть сюди, до нас, у нас тут тепло. — Сем захихотів, показуючи небагаті залишки своїх зубів.

— Моє прізвище не Клінк, а Кокс, і зі мною все гаразд.

Джулія запитала:

— А що вам снилося, Семе?

— Дивно, що ви питаєтеся, — промовив він, — бо я запам'ятав тільки один шматок з усієї низки і він був якраз про вас. Ви лежали на сцені на майдані, ви там лежали й плакали.

Джулія стиснула руку Барбі, і то сильно, але не відриваючи очей від Сема.

— Звідки ви знали, що то була я?

— Бо ви була вкрита газетами, — відповів Сем. — Числами «Демократа». Ви їх на себе тягнули так, ніби під низом ви була гола, прошу пардону, але ви самі питаєтесь. Хіба це не найсмішніший сон, про який ви коли-небудь чули?

Тричі пропікала рація Кокса: фіть-фіть-фіть. Він зняв її з пояса.

— Що там? Кажіть швиденько, бо я тут якраз зайнятий.

Всі почули голос, який промовив з рації:

— У нас тут, на південному боці, є одна людина, котра вижила, полковнику. Повторюю: людина, котра вижила.

8

Коли вранці двадцять восьмого жовтня сходить сонце, останній з родини Дінсморів не претендує ні на що інше, окрім як «вижити». Притискаючись усім тілом до споду Купола, Оллі лежить і ковтає повітря, яке йому з протилежного боку вдувають великі вентилятори, і хлопчику його достатньо лише на те, щоб залишатись живим.

Встигнути розчистити достатній шматок поверхні Купола зі свого боку, поки у нього в балоні зовсім не закінчилися залишки кисню, — то була ще та гонка. Балон був той, який він покинув на долівці, перед тим, як заповзти під картоплю. Він пам'ятав, як загадувався, чи він вибухне. Не вибухнув, і це виявилося великим щастям для Олівера Г. Дінсмора. Якби його зірвало, Оллі лежав би зараз мертвий, під поховальним курганом із картоплі сортів Рассет та Біла довга^[479].

Він укляк на колінах на своєму боці Купола, відкидаючи на всі боки запечене груддя чорної нечистоти, розуміючи, що дещо з цього — все, що залишилося від недавно ще живих людей. Та й як про це можна було забути, коли тебе повсякчас штрикає уламками кісток. Він був певен, що здався би без постійного підбадьорювання рядового Еймса. Але Еймс не здавався, він безперервно спонукував його рити, чорти забирай, відкидати те хабоття, давай-давай, роби, коров'ячий хлопчику, щоби з вентиляторів була якась користь.

Оллі гадав, що він не здався тому, що Еймс на знав його імені. У школі хлопці обзивали Оллі не інакше, як гноєкидом та дійкосмиком, але хай його чорти візьмуть, якщо якийсь селюк з Південної Кароліни запам'ятає його як коров'ячого хлопця.

Вентилятори з ревом завелися, і його розпалена шкіра відчула перший повів повітря. Він зірвав з обличчя маску й притиснувся ротом і носом до брудної поверхні Купола. А тоді, хекаючи й кашляючи від сажі, продовжив відтирати прикипілий гар. На іншому боці він побачив Еймса, той стояв рачки, схиливши набік голову, немов людина, що зазирає до мишачої нірки.

— Молодчага! — закричав він. — тут у нас іще два вентилятори підвезли. Тепер ти тільки не зрадь мене, коров'ячий хлопчику! Не здавайся!

— Оллі, — хакнув той.

— Що?

— Ім'я… мене звуть Оллі. Перестань називати мене… коров'ячим хлопчиком.

— Йой, я зватиму тебе Оллі відтепер й аж до судного дня, аби лиш ти не припиняв розчищати місце, щоб тим вентиляторам було куди дути.

Якось ще легені Оллі примудрялися втягувати в себе достатньо того, що просочувалося крізь Купол, щоб підтримувати його при житті й свідомості. Крізь свою шпарину в сажі він бачив, як розвиднюється у світі. Світло допомагало також, хоча серце йому боліло від того, що рожеве сяйво світанку паплюжить та плівка бруду, який все ще лишався на його боці поверхні Купола. Світло, це гарно, бо тут, навкруг нього, все було темне, і випалене, і жорстоке, й безмовне.

  426