— Авжеж, що так, — сказала я. — І все-таки ні, бо ви берете шлюб з особою, яка не гідна вас... з особою, до якої ви не маєте ніякої прихильності, і я не вірю, що ви її любите. Бо я чула й бачила, як ви глузували з неї. А я б на такий шлюб не пішла, тим я й краща від вас. Пустіть мене!
— Куди, Джейн? До Ірландії?
— Так, до Ірландії. Я вилила свою душу і тепер можу їхати куди завгодно.
— Тихо, Джейн, не виривайтеся, мов та дика, несамовита пташка, що, борсаючись, губить своє пір'я.
— Я не пташка, і ніякі тенета мене не впіймають. Я — вільна людська істота з незалежною волею, яка й наказує мені вас покинути.
Ще одне зусилля, — я випручалася з його рук і випросталася перед ним.
— І ваша воля вирішить вашу долю, — сказав він. — Я пропоную вам свою руку, своє серце і все-все, що я маю.
— Ви граєте комедію і глумитеся з мене.
— Я прошу вас бути моїм супутником на все життя, — стати моєю дружиною і найближчим земним приятелем.
— Ви вибрали міс Інґрем і будьте їй вірні.
— Джейн, помовчте хоч хвилину, ви страшенно збуджені. Я також помовчу. Лавровою алеєю нестримним поривом просвистів вітер, зашумівши каштановим віттям над нами. Він помчав далі й далі у безмежний простір і там розтав. Єдиним звуком на ту пору був щебет соловейка. Слухаючи його, я знову заплакала. Містер Рочестер не рухався з місця і ніжно й серйозно дивився на мене. Минув якийсь час, перше ніж він заговорив.
— Ідіть до мене, Джейн, — сказав він. — Треба все з'ясувати й зрозуміти одне одного.
— Я ніколи більше не підійду до вас. Я вирвалася від вас і ніколи не повернуся.
— Та я ж кличу вас, Джейн, як свою дружину: тільки з вами я й намірявся одружитись.
Я мовчала. Здавалося, що він з мене глузує.
— Ідіть сюди, Джейн, ідіть до мене.
— Між нами стоїть ваша наречена. Він підвівся і став біля мене.
— Ось де моя наречена, — сказав він, знов пригортаючи мене до себе. — Ось де моя рівня і моя любов. Джейн, хочете піти за мене заміж?
Я й далі мовчала й пручалася в його руках, бо не вірила йому.
— Ви сумніваєтеся в мені, Джейн?
— Безперечно.
— Ви мені не вірите?
— Анітрохи.
— То я у ваших очах — брехун? — допитувався він. — Ну стривайте, я вас таки переконаю. Чи ж я люблю міс Інґрем? Нітрішечки. І ви про це знаєте. А яка в неї любов до мене? Ніякої. І я мав нагоду в цьому переконатись. Я пустив чутку, і вона до неї дійшла, що моє багатство не складає й третьої частини того, в що його оцінюють. Потому навідався до них подивитись, як вони до цього поставились. Обидві — і мати й дочка — зустріли мене дуже холодно. Я не хочу й не можу одружитися з міс Інґрем. А ви — ви дивна, ви зовсім неземна істота, і я люблю вас, як свою власну кров, вас — бідну й непоказну, маленьку й просту, таку, як ви є, — і прошу дозволити мені назвати вас своєю нареченою.
— Що? Мене? — вигукнула я; його серйозність, а надто різкий тон примушували мене вірити в його щирість. — Мене, у якої немає в світі іншого друга, крім вас, — якщо тільки ви мені друг, — і ані шеляга за душею, крім того, що ви мені платите?
— Вас, Джейн. Ви повинні бути моєю і тільки моєю. Чи хочете ви бути моєю? Скажіть «так», і то швидше!
— Містере Рочестер, хай-но я гляну на ваше лице, поверніть його проти місяця.
— Нащо?
— Бо я хочу прочитати його вираз. Поверніться.
— Ось я й повернувся. Та навряд чи ви вичитаєте з нього більше, ніж я з пожмаканої, покресленої сторінки. Читайте ж, тільки не баріться, бо я страждаю. Його схвильоване обличчя раз у раз пересмикувалось, воно пашіло, а очі дивно блищали.
— О Джейн, ви катуєте мене! — вигукнув він. — Ваш пильний, а водночас відданий і великодушний погляд катує мене!
— Як же це я вас катую? Коли ви щирі й не жартуєте, то в моїх очах світиться вдячність і відданість, вони не можуть катувати.
— Вдячність! — вигукнув він і палко промовляв далі: — Джейн, дайте мені вашу згоду якомога швидше. Скажіть: «Едварде, — звіть мене на ймення — Едварде, я згодна вийти за тебе заміж».
— Ви кажете серйозно?.. Ви щиро любите мене?.. Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною?
— Так, я цього хочу! І коли вам потрібна присяга, я можу присягнути.
— Тоді, сер, я згодна взяти з вами шлюб.
— Не з вами, а з тобою, Едварде! Моя маленька дружино!
— Любий Едварде!
— Ходи до мене, ходи до мене, радість моя, — сказав він і схвильовано прошепотів мені на вухо, притулившись до моєї щоки: — Зроби мене щасливим — і я дам тобі щастя! Господи, прости мені, — докинув він трохи згодом, — а людям нема чого втручатися: я її нікому не віддам.