133 
— Джейн, дівчинко моя люба (я тебе так зватиму, бо так воно й є), ти не знаєш, про що говориш, і знов криво судиш про мене. Я її ненавиджу не за те, що вона божевільна. Хіба б я ненавидів тебе, якби ти була несповна розуму?
— Гадаю, що так, сер.
— В такому разі ти помиляєшся і зовсім не знаєш ні мене, ні того, на яку любов я здатний. Кожна часточка твоєї плоті мені так само люба й дорога, як і моя власна, завжди дорога, навіть у хворобі й стражданнях. Твій розум — то мій неоціненний скарб, і якби він захворів, то однаково б зоставався для мене скарбом. Щоразу, коли б ти втрачала тяму, я б тебе стримував обіймами, а не гамівною сорочкою, твій доторк у нападі шаленства був би так само мені любий, і якби ти в дикій люті накинулася на мене, як ота жінка сьогодні вранці, я б обійняв тебе так ніжно і палко, що зумів би тебе стримати. Я б не сахався від тебе з огидою, як від неї. При тямі ти б мала за сторожа й няньку тільки мене, я б ходив коло тебе з пильною ніжністю, навіть якби ти й не всміхалася мені, і ніколи б не стомлювався дивитися в твої очі, якби вони й не пізнавали мене. Та для чого я стільки про це говорю? Я почав про те, що хочу забрати тебе з Торнфілда. Все, як ти знаєш, вже готове до негайного від'їзду, і ти завтра поїдеш звідси. Я тільки прошу тебе перетерпіти ще одну ніч під цим дахом, Джейн, а потім ти попрощаєшся навіки з його таємницями й жахами! Я маю надійний притулок, де я сховаюся від гнітючих спогадів, непроханих гостей, брехні та лихослів'я.
— Заберіть із собою Адель, сер, — перебила я його, — щоб не бути самому.
— Про що це ти, Джейн? Я вже тобі сказав, що віддам Адель до школи. Для чого мені товариство дитини, і то не своєї власної, а позашлюбної доньки французької балерини! Чого ти мені про неї весь час нагадуєш? Нащо її мені нав'язуєш у товариство?
— Ви говорили, сер, про якесь відлюдне місце, де ви хочете жити. А самотність дуже особливо для вас.
— Самотність! Самотність! — роздратовано повторив він. — Я бачу, мені доведеться тобі дещо пояснити. Що в тебе ховається під загадковим, як у сфінкса, обличчям? Ти маєш розділити мою самотність! Розумієш?
Я похитала головою: він хвилювався дедалі дужче, і треба було набратись неабиякої сміливості, щоб відважитись навіть на таку мовчазну відмову. Доти він швидко ходив по кімнаті, а це нараз спинився, ніби приріс до місця. Він довго й пильно дивився на мене; я відвела очі, втупилась у вогонь і намагалася вдавати спокійну, незворушну.
— Тепер спробуй умовити Джейн з її вдачею, — врешті озвався він спокійніше, ніж я від нього сподівалася, зваживши на його вигляд. — Поки що шовкова нитка розмотувалась досить легко, та я знав, що однаково десь буде вузол і нитка заплутається. І ось ми його маємо. А тепер і досада, і невдоволення, і нескінченний клопіт. Боже! Дай мені хоча б частку Самсонової сили, щоб розірвати цей вузол!
І знову почав міряти кімнату, та невдовзі спинився якраз навпроти мене.
— То ти послухаєш розумного слова, Джейн? — спитав він, нахилившись і наблизивши губи до мого вуха. — Якщо ні, то я не знаю, що вчиню.
Його голос був хрипкий, а погляд як у людини, що от-от порве нестерпні пута й стрімголов кинеться у вир дикого свавілля. Я побачила: іще мить, іще напад шаленства — і я його вже не стримаю. Збігала та швидкоплинна мить, протягом якої я ще могла спинити й приборкати його. Досить найменшого вияву ворожості, страху, бажання втекти — і цим я підпишу неминучий вирок собі і йому. Але я не злякалась. Мене підтримувала якась внутрішня сила, якийсь надих. Мить була небезпечна, але мала й знаду, таку, як, мабуть, відчуває індієць, долаючи бистрину на пірозі. Я взяла його за кулак, розчепила стиснені пальці й лагідно мовила:
— Сядьте. Я буду говорити з вами, поки ви мене слухатимете, й вислухаю все, що ви мені скажете, розумне й нерозумне.
Він сів, але й далі мовчав. Я давно вже боролася зі слізьми, бо знала, що йому було б неприємно, якби я заплакала. Однак тепер я перестала їх стримувати: нехай собі ллються. Якщо він розгнівається, тим краще. Отож я й заплакала. Незабаром я почула, як він лагідно благає мене заспокоїтись. Я відповіла, що не можу, поки він у такому шаленстві.
— Але ж я не серджуся, Джейн, — я тільки палко тебе кохаю, а твоє бліде личко прибрало такого рішучого, незворушного виразу, що мені стало несила його витримати. Годі вже, витри очі.
Його злагіднілий голос був ознакою того, що він підкорився, отже, й я, зі свого боку, затихла. Він спробував схилити мені голову на плече, та я не дозволила. Тоді хотів пригорнути мене до себе, але дарма!
133 
