170 
— Скажіть мені ось що, — сказала я. — Оскільки вам відомо так багато, ви, напевне, знаєте дещо й про містера Рочестера. Що з ним і де він тепер? Що поробляє? Чи здоровий?
— Я нічогісінько не знаю про містера Рочестера. В листі про нього зовсім не згадується, написано тільки про обман і спробу незаконно одружитися, про що я вже згадував. Вам скоріше годилося б поцікавитись ім'ям гувернантки та справою, через яку її треба знайти.
— То, виходить, ніхто не їздив у Торнфілд-хол? Ніхто не бачив містера Рочестера?
— Гадаю, що ні.
— А йому самому писали?
— Звичайно.
— А він що? У кого є від нього листи?
— Містер Бріґс пише, що відповідь на його запит одержано не від містера Рочестера, а від якоїсь жінки. Під листом стояв підпис «Аліса Фейрфакс».
Я похолола з жаху: таки, мабуть, справдились найгірші мої побоювання. Він, певне, покинув Англію і з розпуки подався навмання в одне зі своїх колишніх пристановищ у Європі. Яку полегкість своїм нестерпним стражданням шукає він там, чим думає погамувати свої бурхливі пристрасті? Я не наважувалась відповісти на це запитання. Бідний мій господар, який мало не став моїм чоловіком, якого я так часто називала «мій любий Едвард!».
— Це, мабуть, погана людина, — зауважив містер Ріверс.
— Ви його зовсім не знаєте, тож не кажіть про нього своєї думки, — з серцем відрубала я.
— Гаразд, — спокійно відповів він, — моя голова надто обтяжена іншим клопотом, щоб думати ще й про нього. Та я мушу кінчати свою розповідь. А що ви не питаєте імені гувернантки, я повинен сказати його сам. Стривайте, десь воно тут у мене було... Завжди краще, коли важливі речі занотовані отак гарненько — чорним по білому.
І він знову повільно дістав записника, почав гортати його, витяг з одного відділка потерту, нерівно одірвану смужку паперу: з її форми, плям ультрамарину, краплаку та цинобри я пізнала клаптик, відірваний вчора від аркуша, що прикривав портрет Розамунди. Він підвівся і підніс його до моїх очей, і я прочитала слова, що їх власноручно вивела тушшю: «Джейн Ейр», видно, написані несвідомо.
— Бріґс писав мені про якусь Джейн Ейр, — сказав Сент Джон, — в оголошенні теж ішлося про Джейн Ейр, а я знав таку собі Джейн Еліот. Признатись, у мене снувалися деякі підозри, та тільки вчора ввечері я раптом упевнився, що не помилився. То ви визнаєте своє справжнє ім'я, відкидаючи прибране?
— Так, так... Але де той містер Бріґс? Мабуть, він більше знає про містера Рочестера, ніж ви...
— Бріґс у Лондоні. Сумніваюсь тільки, щоб він знав щось про містера Рочестера, і цікавиться він не містером Рочестером. Однак ви вдаєтесь у дрібниці і забуваєте про головне: ви не питаєте, чому містер Бріґс вас шукає і що він від вас хоче.
— Гаразд, що ж він хоче?
— Тільки сповістити вас, що ваш дядько, містер Ейр, який проживав на острові Мадейра, помер; що він вам одписав усі свої гроші і що ви тепер багата — оце й усе.
— Я? Багата?
— Так, ви багата, дуже багата спадкоємиця. Запала мовчанка.
— Звісно, ви повинні засвідчити свою особу, — знов почав Сент Джон, — та це не становитиме труднощів, — і тоді можете зразу посісти спадщину. Ваш капітал вкладено в англійські папери, духівниця та всі інші необхідні документи у Бріґса.
Отак відгорнулася нова сторінка в моєму житті! Чудово, читачу, за одну мить
піднестись від злиднів до багатства — таки чудово! Та цієї зміни за одну мить не можна осягнути, тим-то й не почуваєш великої радості. До того ж у житті є ще й інші втіхи, що бентежать, захоплюють; гроші — це матеріальна основа життя, в них нема нічого ідеального, і все, що їх стосується, пов'язане з тверезим розрахунком. Ніхто не скаче, не кричить «ура!», дізнавшись, що дістав багатство: людина одразу починає думати про обов'язки та про всякі справи, вона вдоволена, але водночас і неабияк стурбована. Отож вона стримує себе й обмірковує своє щастя з похмурим виглядом.
До того ж слова «спадщина» й «духівниця» в'яжуться зі словами «смерть» і «похорон». Я дізналася, що вмер мій дядько — мій єдиний родич. Дізнавшись, що в мене такий є, я плекала надію колись його побачити. Тепер уже не побачу ніколи. Та й те сказати, ці гроші дістались тільки мені, не мені й моїй радісній сім'ї, а самому тільки моєму самотньому «я». Але, нема слова, це було неабияке добpo, яке то велике щастя почутися незалежною! Ось що я збагнула, і моє серце сповнилось радістю.
— Нарешті ви підвели голову, — сказав містер Ріверс. — А то я вже був подумав, що на вас глянула Медуза й ви обернулися в камінь. Мабуть, зараз спитаєте, який ваш капітал?
170 
