57 
"Кириле Мефодійовичу!"
І задивилась у вікно, забувши про мене геть.
Вийшов лікар, і мені здалося, що я сплю, що це все не насправді, бо насправді такого не буває.
"Так ви її сестра?" – перепитав мене він.
"А ви лікар?" – перепитала я Кирила Мефодійовича.
"Так, я лікар. Це добре, що ви прийшли, нарешті. Я вам дам списочок ліків, що їй треба купити. Купите".
"Що з нею?"
"Знайшли її в тому кафе цілодобовому, де цієї ночі невідомі маньяки з гострими зубами і кігтями влаштували…"
"Маньяки?"
"Ну, оскільки міліція їх так і не знайшла, а свідчення очевидців… Та що можуть сказати очевидці, правда ж?"
"Вона… помре?"
"Я постараюсь її вилікувати. Ти ж допоможеш?"
"Як?"
"А он списочок – ліки купиш? І батьків повідом… хай приїдуть".
"Ну я… і все?"
"І більше не повторюй таких штучок, Марино-Інанно. Не для того ти шумерська богиня, щоб бавитись. Це не іграшки зовсім – спроваджувати на той світ невинних людей".
"Там були… демони-галла…" – від цих слів у мене горло стало – як пил і сміття, і голос сухий.
"Демонам я віддав сина Софії. Голову за голову".
Розум мені сказав – він усе одно не міг би жити. Розум мене не втішив.
"А якби ні?"
"Якби не віддав – її син жив би серед нелюдів. Тут, у Львові. Тепер житиме з нею. Там, де вона".
"А де вона?"
"Там, де ти її бачила."
"У світі померлих?"
"Між світами".
"Де?"
"Там, де гуде! – розсердився Кирило Мефодійович. – Не все так простенько, як ти собі придумала".
"А хто ви такий?"
"А подумай".
І він уже пішов, обернувся на ходу:
"І списочок не загубіть, щоб до вечора всі ліки тут були. Віддасте їх медсестрі".
Спустилась униз ліфтом. Ліфт їхав аж так низько, що можна було не йти по тих здоровенних сходах, аркою. Біля ліфта стояла швидка допомога. Когось готувалися звідти витягти, вже і ноші підвезли.
Маршрутка до центру все потрапляла в пробки, і я сіпалася в такт її сіпанню, дивилась у вікно і думала про Кирила Мефодійовича.
Біля Оперного театру на якихось низьких сходах чи порозі біля стіни сидів мій хлопець, Олег, і кидав камінці на дорогу.
Я закричала водію: "Зупиніться!" – вийшла з маршрутки, і побігла, і сіла біля нього.
"Що ти робиш?" – спитала.
"Кидаю камінці, – він подивився на мене. – А ти жива?"
"А що?"
"Мені казали… Хоча… Добре, що жива".
"Хто казав."
"Лахудра."
"Хто?"
"Он тобі камінці – можеш покидати".
"Куди?"
"Отам, під тою дорогою, тече Полтва. Тільки її не видно. Я кидаю в неї камінці".
"Навіщо?"
"В річку приємно кидати камінці. Навіть коли річки не видно… Скільки всього є, чого не видно, правда? Але ж воно все одно є… Ти мене розумієш? Багато речей, яких ми не бачимо, існують, незалежно від того, що ми про них нічого не знаємо. От – люди".
Я подивилася на людей, на всіх, хто на нас озирався, кому було діло – чого ми тут сидимо:
"Люди думають, що ми навмисне їх дражнимо, тому тут сіли. Або що ми обкурені. Або нічого не думають, просто глянули – і забули. А насправді не так".
"Ти не розумієш мене. Я про інше. От річка – ти її не бачиш, а вона – тече. Ти в щось не віриш, а воно все одно є".
"А в що ти не віриш?"
"Коли ти їх не бачиш – люди ж не стають інші. Коли вони помирають… вони теж не стають інші. Просто ми їх більше не бачимо".
Я подумала про те, що він сказав.
"Я його бачила, там, де він зараз".
Олег швидко повернувся до мене:
"Ти була?… Що він казав?"
"Я з ним не балакала".
Олег знову кидав камінці в Полтву, якої не було. Ми довго мовчали, а потім він заговорив якось так тихо і хрипко, як після крику:
"Пива б йому занести…"
"Я вже занесла… Слухай, а він тобі казав про якусь дівчину, яку звали Софія?"
"Софія? Його сусідка? Та він її любив. Із дитинства. Тільки… якось… усе сказати не встигав…"
57 
