— Так, у добру. Добра зустріч. Дякую за поцілунок, стрільцю. Усім серцем дякую.
— Іди, Мерсі, — лагіднішим тоном промовила Тітонька Таліта. — Нехай тобі наллють кави.
Мерсі звелася на ноги. Старий на милиці з дерев'яною ногою взяв її за зап'ястя і поклав руку собі на пояс. Вхопившись за нього, сліпа попрощалася з Роландом і його друзями та слухняно пішла за своїм проводирем.
У Едді були мокрі очі, тож він витер їх рукавом.
— Хто її осліпив? — хрипким голосом спитав він.
— Розбійники, — відповіла Тітонька Таліта. — Розпеченою у вогні залізякою, якою худобу таврують. Мовляв, вона зухвало на них дивилася. Двадцять п'ять років минуло відтоді, так, двадцять п'ять років. А тепер пийте каву, хутко! Вона й гаряча гидотна, а холодна так взагалі наче з калабані налита.
Едді взяв чашку і обережно ковтнув. Назвати цей напій болотом з калабані у нього не повернувся б язик, але й особливою вишуканістю кава теж не вирізнялася.
Сюзанна скуштувала і здивовано глянула на Тітоньку.
— Та це ж цикорій!
Таліта теж на неї подивилася.
— Я такого не знаю. Це реп'яхівник. Ми п'ємо цю реп'яхову каву ще з того часу, як мене зурочила та баба. А прокляття ж з мене зняли давно, дуже давно.
— Скільки вам років, мем? — зненацька спитав Джейк.
Тітонька Таліта здивовано зиркнула на нього і розсміялася.
— Правду кажучи, юначе, я не пам'ятаю. Свої вісімдесят я святкувала тут, але за столом тоді зібралося чоловік із п'ятдесят люду, і Мерсі ще не була сліпою. — Її погляд помандрував до шалапута, що лежав у Джейка біля ніг. Смішно тулячись писком до ноги хлопчика, Юк підвів на стареньку чорні очі з золотими обідцями. — Пухнастик–шалапут! Давно вже я не бачила, щоб шалапут отак просто сидів собі з людьми… схоже, ці тварини забули ті дні, коли ми, люди, з ними товаришували.
Один із альбіносів нахилився погладити Юка, але той не дався.
— Колись вони стерегли отари овець, — сказав Джейкові Білл (чи, може, то був Тілл). — Тобі відомо це, юначе?
Джейк похитав головою.
— Авін розмовляє? — поцікавився альбінос. — У давнину деякі пухнасті були балакучі.
— Так, розмовляє. — Хлопчик подивився на шалапута. Загроза, яку чаша в собі чужа рука, вже минула, і Юк знову припав писком до Джейкової ноги. — Скажи, як тебе звуть. Скажи «Юк».
Але Юк тільки подивився на нього й нічого не сказав.
— Юк! — наполягав Джейк, але пухнастик мовчав. Джейк винувато подивився на Тітоньку Таліту і трохи розчарованих близнюків. — Він уміє розмовляти… але, мабуть, тільки тоді, коли сам схоче.
— А хлопчик наче не тутешній, — сказала Тітонька Таліта, звертаючись до Роланда. — У нього дивний одяг… і очі дивні.
— Він тут віднедавна. — Роланд всміхнувся Джейкові, й той відповів невпевненою усмішкою. — За місяць–два ніхто навіть не здогадається, що він не місцевий.
— Так? Навіть не знаю. А звідки він?
— Його дім далеко, — сказав стрілець. — Дуже далеко.
Вона кивнула.
— А коли він повернеться?
— Ніколи, — відповів Джейк. — Тепер це мій дім.
— Тоді нехай над тобою змилостивляться боги, — сказала старенька. — Бо сонце в цьому світі хилиться до заходу. І невдовзі воно сяде навіки.
Зачувши ці слова, Сюзанна здригнулася і взялася рукою за живіт, наче їй боліло.
— Сьюз? — спитав Едді. — Ти як?
Вона спробувала видушити з себе посмішку, але не змогла. Здавалося, звичне самовладання і впевненість тимчасово покинули її.
— Все добре. Просто якось моторошно стало. В таких випадках кажуть: моєю могилою пройшовся качур.
Тітонька Таліта довго вивчала її поглядом, від якого Сюзанні стало незатишно… і несподівано всміхнулася.
— Хе! Качур пройшовся могилою! Сто років уже не чула цього вислову.
— А мій тато весь час його повторював. — Сюзанна всміхнулася до Едді, й цього разу посмішка вдалася їй краще. — Хай там що це було, воно минулося. Зі мною все гаразд.
— Що вам відомо про велике місто й землі, через які пролягає шлях до нього звідси? — спитав Роланд, відпиваючи ковток кави. — Там є розбійники? А ці інші — хто вони? Хто такі Сиві й Юни?
Тітонька Таліта глибоко зітхнула.
— Ми б багато тобі розповіли, стрільцю, та тільки мало знаємо. Одне я скажу тобі точно: місто — це кубло зла. Особливо для цього юнака. Для всіх дітей. Може, ви обійдете його стороною?
Роланд підвів очі в небо і побачив знайомі обриси хмар, що пливли шляхом Променя. У відкритому небі над рівнинами годі було не помітити цей потік, схожий на небесну річку.