Особенно,... 
132 
Але в містечку вона зрозуміла, що Роланд — не просто коп, який об'їжджає на коні свій сюрреалістичний округ на краю світу. Він був дипломатом, посередником, можливо, навіть учителем. Але передусім він був солдатом тієї сили, яку ці люди називали «білістю». В ній, на думку Сюзанни, зосереджувалося усе те, що втримувало людей від убивства досить довго, аби за цей час з'явився бодай якийсь прогрес. Свого часу він був радше мандрівним рицарем, ніж людиною, яка вбиває за винагороду. І в певному сенсі його час ще не закінчився. Принаймні так вважали мешканці Річкового Перехрестя. Інакше навіщо їм ставати перед ним навколішки й просити благословення?
І тепер, у світлі цього нового розуміння, Сюзанна побачила, як мудро стрілець керував ними з того жахливого ранку у велемовному кружалі. Щоразу, коли вони починали розмову, яка могла б їх привести до обміну враженнями (а що могло бути природніше за тих обставин, враховуючи катастрофічне й непоясненне видобування, яке пережило кожне з них?), з'являвся Роланд і так плавно скеровував розмову в інше річище, що ніхто з них (навіть вона, активістка боротьби за громадянські права, яка чотири роки нічим іншим, крім цієї боротьби, не займалася) не помічав, що він робить.
Сюзанна, здається, зрозуміла причину — він хотів дати Джейкові час одужати. Втім, розуміння стрільцевих мотивів аж ніяк не змінювало її власних відчуттів — подиву й розчарування від того, як спритно він з ними повівся. їй згадалося, що сказав Ендрю, її шофер, незадовго до того, як Роланд витяг її в цей світ. Щось там було про президента Кеннеді, останнюю стрільця західного світу. Тоді вона підняла Ендрю на кпини, але тепер, здається, почала розуміти. В Роланді було значно більше від Джона Фіцджеральда Кеннеді, ніж від Мета Ділона. Вона підозрювала, що Роланд не володів такою багатою уявою, як Кеннеді, але що стосується романтики… відданості… харизми…
«І хитрості, — подумала вона. — Не забувай про хитрість».
І зненацька, сама собі дивуючись, розсміялася.
Роланд сидів на землі, схрестивши по–турецькому ноги. Він здивовано підняв брови й повернувся в її бік.
— Щось смішне?
— Так, дуже. Скажи–но мені — скількома мовами ти володієш?
Замислившись на мить, стрілець відповів:
— П'ятьома. Колись я дуже добре володів селліанським діалектом, але зараз геть усе позабував, крім лайки.
Сюзанна ще раз від душі розсміялася: щиро й радісно.
— Який же ти хитрий, Роланде, — сказала вона. — Мов той лис.
А от Джейк по–справжному зацікавився.
— Скажи матюк по–стреліанському, — попросив він.
— Селліанському, — виправив Роланд. Він знову замислився, а потім дуже швидко й плавно щось пролопотів. Едді здалося, що він полоще горло якоюсь дуже густою рідиною, наприклад кавою, яка вистояла цілий тиждень. Сказавши це, Роланд всміхнувся.
Джейк всміхнувся у відповідь.
— А що це означає?
Роланд обійняв хлопчика за плечі, а потім знову опустив руку.
— Це означає, що нам є про що поговорити.
— Ми КА–ТЕТ, — почав Роланд, — тобто гурт людей, пов'язаних долею. Мислителі мого краю колись казали, що ка–тет може зруйнувати тільки смерть або зрада. А Корт, мій великий учитель, вважав, що, оскільки смерть і зрада — це спиці в колесі ка, то ніхто й ніщо не зможе розірвати такий союз. І з роками я дедалі більше схилявся до Кортової думки. Кожен член катету — як шматочок головоломки. Сам по собі він загадка, а от коли їх усі зібрати докупи, то виходить картинка… чи частина картинки. Для створення цілої картини може знадобитися багато ка–тетів. Не дивуйтеся, коли виявиться, що ваші життя раніше перетиналися, але ви самі досі про це не здогадувалися. Насамперед, кожне з вас може читати думки інших…
— Що? — вигукнув Едді.
— Так, це правда. Ви настільки природно обмінюєтесь думками, що навіть не усвідомлюєте цього. Мені легше це побачити, бо я не зовсім належу до вашого ка–тету… можливо, тому, що я з іншого світу… і тому не можу брати повноцінну участь у обміні думками. Але я можу подумки передавати вам інформацію. Сюзанно… пам'ятаєш, як було тоді, в кружалі?
— Так. Ти сказав відпустити демона тоді, коли ти це накажеш. Але сказав не вголос.
— А ти, Едді? Пам'ятаєш ту мить, коли на ведмежій галявині на тебе кинувся механічний кажан?
— Так. Ти скомандував: «Лягай!»
— Едді, він зробив це, не розтуляючи рота, — сказала Сюзанна.
132 
