14 
— Він збирається відламати верхівку дерева! — гаркнув на неї стрілець. — Невже ти не бачиш?
Вона поглянула на револьвер у руці. Потім перевела погляд на інший бік галявини, туди, де в хмарах і бризках зеленої глиці стояв велетенський ведмідь. Подивилася на Едді, що розгойдувався туди–сюди, як метроном. Напевно, в Едді був другий револьвер Роланда, але Сюзанна не знала, як він може скористатися зброєю в такому стані, коли його намагаються струсити, наче перезрілу сливку. Крім того, він може поцілити не туди, куди треба.
Вона підняла револьвер. Шлунок стисся від переляку.
— Тримай мене міцно і не ворушися, Роланде, — сказала вона. — Якщо ти ворухнешся…
— За мене не хвилюйся!
Вона вистрелила двічі, натискаючи на гачок до кінця, як вчив її Роланд. Звук, із яким ведмідь трусив дерево, батогом прорізали голосні постріли. Сюзанна побачила, що обидві кулі влучили точно в ціль: у ліву сідницю ведмедя — на відстані менше двох дюймів одна від одної.
Від несподіванки, болю й люті звір заверещав. Одна з дужих передніх лап вилізла з густого гілля й хвої та вхопилася за те місце, де боліло. Потім ведмідь забрав лапу, з якої стікали ясно–червоні краплі, знову підняв її, і вона зникла з поля зору. Сюзанна уявила, як він там, угорі, роздивляється свою скривавлену долоню. І тут почалося: шерех, шелест і хряскання гілок — то ведмідь розвертався, схиляючись і стаючи на чотири лапи, щоб мчати вперед з максимальною швидкістю. Вперше Сюзанна побачила його пащу, і її серце здригнулося. Морда була вся в піні, ліхтарями горіли величезні очі. Кошлата голова повернулася ліворуч… потім знову праворуч… і звір помітив Роланда, який стояв, широко розставивши ноги. На плечах у нього балансувала Сюзанна.
Зі страшним ревом ведмідь кинувся просто на них.
7
Повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.
Ведмідь рухався вперед стрибками, від яких здригалася земля. Видовище нагадувало осатанілий заводський агрегат, на який хтось накинув велетенську побиту міллю шкуру.
Це схоже на капелюх! Маленький сталевий капелюх!
Вона побачила предмет… але на капелюх він був не схожий. Він радше нагадував антену радара — зменшений варіант тієї, яку вона бачила в кінохроніках про те, як Лінія Дью[3] захищає країну від раптових нападів росіян. Ця річ була більшою за камінці, які вона сьогодні збивала кулями з валуна, але й відстань до неї також була більшою. Сонце й тіні танцювали на ній свій оманливий танок.
Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.
Ні, я не зможу!
Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.
Я промажу! Я точно знаю, що не влучу!
Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера…
— Стріляй! — прокричав Роланд. — Ну ж бо, Сюзанно, стріляй!
Ще не натиснувши на гачок, вона побачила, як куля досягає
мети, керована від прицілу до цілі не більше й не менше, ніж її шаленим бажанням влучити. Увесь страх покинув її. Залишилося тільки відчуття холоду глибоко всередині, і вона встигла подумати: «Це те, що завжди відчуває він. Господи, як же він це витримує?»
— Я вбиваю серцем, тварюко, — сказала Сюзанна, і револьвер стрільця прогримів у її руці.
8
Срібляста річ крутилася на сталевому стрижні, що стирчав з ведмежої скроні. Куля Сюзанни влучила в його нерухомий центр, і антена радара розлетілася на сотні мерехтливих уламків. Сам штир зненацька поглинуло море тріскучого синього полум'я: воно розійшлося сіткою й, здавалося, на мить охопило морду ведмедя з боків.
Звір піднявся на задні лапи, виючи від болю. Передні лапи безцільно молотили повітря. Похитуючись, ведмідь описав широке коло й почав махати лапами так, наче зібрався кудись летіти. Він знову спробував заричати, але видобув із себе тільки моторошний звук, схожий на сирену повітряного нападу.
— Дуже добре. — Роландів голос звучав змучено. — Вдалий постріл, красивий і влучний.
— Вистрілити ще раз? — з ваганням у голосі промовила вона. Ведмідь досі сліпо описував коло за колом, але його тіло вже почало хилитися до землі. Він вдарився об маленьке дерево, відскочив і мало не впав, а потім знову почав кружляти.
— Не треба, — відповів Роланд. Сюзанна відчула, що він поклав руки їй на талію і підняв у повітря. За мить вона вже сиділа на землі, підібгавши під себе ноги. Едді повільно й непевно спускався з сосни, але вона його не бачила. Сюзанна, мов зачарована, не могла відвести погляду від ведмедя.
14 
