Особенно,... 
65 
— І обличчя, — пробурмотів Джейк і нервово озирнувся від цього спогаду. Облич не було. Купи цегли залишалися купами цегли, бур'ян — бур'яном. Облич ніде не було. Проте…
…проте вони були тут. Ти це не вигадав.
Джейк не сумнівався. Сутність цього спогаду, його краса й позаземність досі вислизали від нього, але спогад здавався справжнім і непідробним. Все, що відбувалося з ним тут до того, як він зомлів, нагадувало фотографії найкращих днів життя. Ти можеш бодай приблизно пригадати все: який був день, погода, але фотографії лишаються пласкими, їм бракує життя.
Порожнім майданчиком уже повзли фіолетові тіні надвечір'я. Джейк роззирнувся довкола і подумав: «Я хочу, щоб воно повернулося. Господи, як же я хочу, щоб воно повернулося таким, як було».
Аж раптом Джейк побачив троянду, що росла зі свого острівця пурпурової трави, дуже близько до того місця, де він упав. Серце закалатало так сильно, що ледь не вистрибнуло з грудей. Джейк, хитаючись, подався до неї, не зважаючи на хвилі болю, що з кожним кроком піднімалися від щиколотки. І впав перед трояндою на коліна, неначе прочанин — перед вівтарем. З широко розплющеними очима нахилився вперед.
Звичайна собі троянда. Звичайнісінька. А трава…
Трава не була пурпуровою. Так, на пагінцях подекуди виднілися червоні бризки, та колір був нормальний — зелений. Трохи далі, на іншому острівці трави, Джейк побачив краплі синього кольору. А розложистий кущ реп'яхів праворуч був забризканий і червоним, і жовтим. За кущем хтось накидав охайну купку спрацьованих балончиків з–під фарби. На етикетках стояла назва виробника — Glidden Spread Satin.
Та й по всьому. Просто бризки фарби. А ти, очманілий, понапридумував тут…
Дурня якась.
Джейк міг відрізнити те, що бачив тоді, від побаченого зараз.
— Маскування, — прошепотів він. — Я ж не дурний. Все було тут. Та воно й досі тут.
Голова помалу прояснювалася, і він знову відчув рівну гармонійну енергію цього місця. Хор голосів нікуди не зник, продовжував звучати так само мелодійно, як і раніше, хоч тепер був якийсь невиразний і наче долинав здалеку. Глянувши на купу битої цегли й старих уламків тиньку, Джейк побачив у ній ледь помітне обличчя. Обличчя жінки зі шрамом на лобі.
— Еллі? — пробурмотів Джейк. — Тебе звуть Еллі?
Відповіді не було. Обличччя зникло. Перед ним знову була
лише неприваблива купа цегли й тиньку.
Він перевів погляд на троянду. Розжарений червоний колір язиків полум'я в печі змінився, став тьмяним, рожевим у крапинку. Квітка була дуже гарна, але недосконала. Деякі пелюстки позакручувалися, їхні краї стали сухі й неживі. Ця троянда була не з тих дбайливо вирощених квіток, які він бачив у квіткових магазинах. Вона дика, подумав Джейк.
— Ти така гарна, — сказав він і знову простягнув руку, щоб торкнутися її.
І хоча вітру не було, троянда гойднулася в його бік. На якусь мить кінчики його пальців торкнулися її пелюсток, гладеньких, оксамитових і навдивовижу сповнених життя, а хор голосів, здавалося, зазвучав гучніше.
— Трояндо, ти хвора?
Відповіді, ясна річ, не було. Коли Джейкові пальці відірвалися від блідо–рожевого бутона, квітка знову гойднулася і залишилася такою, як була — тихою і всіма забутою красунею, що виросла на бур'яні, забризканому фарбою.
«А хіба троянди цвітуть навесні? — здивувався Джейк. Хіба що дикі. А чого б це дика троянда росла на пустирі? І якщо вже вона тут виросла, то де інші?»
Він ще трохи постояв навкарачки, поки не зрозумів, що може увесь день (або й цілісіньке життя) так дивитися на троянду, а до розгадки таємниці так і не наблизиться. На якусь мить йому пощастило побачити її справжньою, і не тільки її, а й усе інше в цьому Богом забутому засміченому куточку міста. Він бачив її неприкритою, без маски. І хотів побачити ще раз, але одного бажання, вочевидь, було замало.
Час повертатися додому.
Неподалік валялися дві його книжки з «Мангеттенського ресторану «Пожива для розуму»», і поки Джейк їх підбирав, з–поміж сторінок «Чарлі Чух–Чуха» на куці пагони бур'яну вислизнув яскравий срібний предмет. Перепрошуючи свою щиколотку, Джейк нахилився по нього. Хор голосів неначе зітхнув і заспівав голосніше, а потім знову став ледь чутним бурмотінням.
— Отже, це теж було насправді, — пробурмотів він і провів великим пальцем по тупих виступах ключа і примітивних зазубринах у формі клина. На неглибоких вигинах ближче до кінця третьої зазубрини палець ковзнув швидше. Джейк запхав ключ глибоко в праву передню кишеню штанів і пошкутильгав до паркану.
65 
