Особенно,... 
59 
— Яка сумна і добра історія, — зітхаю я.
— Не така сумна, як про пінгвінячі яйця, — хитає головою Катя.
— Яйця… — знову зітхаю я.
— Ну, так. Знаєш, як вони їх висиджують? Несуть їх, а тоді відразу кладуть собі на лапку і сідають пузіком. Інколи по два місяці отак можуть сидіти і з місця не зрушити. А коли доводиться йти на полювання за рибою, вони і яйця беруть із собою. Пірнають разом з ними. А якщо ненароком яєчко загубиться, пінгвін знаходить подібний камінчик і висиджує його. Уявляєш, як жалісливо? — і Катя починає плакати.
— Я її втішаю і кажу, що обов'язково поїду з нею на Північний Полюс чи куди там робитися ПЕРЕВЕРТАЧЕМ ПІНГВІНІВ.
Майнесів китайський гороскоп на наступ-ний рік був просто безнадійним.
— Мені нічого було робити в Сінгапурі… От я й пішов у Чайна-Таун. Подивився, собі наголову…
— А що там? — питаю я з несподіваною тривогою. Майнес-атеїст-матеріаліст-гуманіст і гороскопи… М-да.
— Та якось безнадійно все. Suсks сосk [95], я би так сказав. Пога-а-ана карма. Робота буде турбулентною через якісь там події, не контрольовані мною, здоров'я ще гірше. Кохання зависло десь поміж позначкою «відстій» і позначкою «nоn-ехіstencе» [96], інвестування бабла — навіть не пробуй, виродок — прогориш, як стара газета.
— М-да. Не весело.
— Думаю, мені ліпше залишатися в ліжку
до кінця року…
— Ну, ідейка непогана. В мене теж така час від часу випливає. Можливо, й занадто якось часто… Давай поставимо ліжка якось поряд і будемо там зоставатися? До кінця року, декади, життя? Га?
— Читати книжки і їсти бутерброди.
— Фе, ну чого відразу «бутерброди»?! Ти будеш у нас відповідальний за вкусную і здаровую піщу. То шо — га?
— Ага. А ти за що відповідатимеш?
— Я? За спасіння наших безсмертних душ. І ще — трішечки — за секс. Для покращення метаболізму. Ги-ги.
— Ну, тоді все в поряді. Я згоден. Бо скидається просто на ідеальне життя.
— Істино.
Майнес же знав, що мій гороскоп на наступний рік був майже ідеальним. За винятком того, що відданість роботі могла занапастити кохання. Тільки навряд чи то мені реально загрожувало — робота в порівнянні з особистим життям займала в мене такий мізерний сегмент, що, аби його розгледіти, потрібен був, як мінімум, оптичний приціл.
— Головне, щоби цей мізерний сегмент не виявився твоєю ахіллесовою п'ятою.
«Я так сильно тебе хочу, що, певно, трахну себе телефоном, коли в нього прийде твій S М S …»
Прекрасні слова. Глибокі і красиві. Як вуль-ва і дисплей. Як бабка-знахарка і танцівниця-метелик. Як Дунай і Бистриця.
До Катки Клей таке повідомлення прилізло від закоханої дурнуватої дівчинки. Очевидно, ті слова були її бенефісом.
Ката зітхнула й подумала, що знову доведеться міняти номер. П'ятнадцятирічні німфоманки останнім часом особливо поактивнішали — видко, наближалася весна. Останнє Кату тішило, а перше — ну ніяк.
— Дєвучко, рідна моя… — відповідала Ката черговій журнальній фанатці, — ти ж розумієш, що мені за тебе стаття світить?
Не допомагало.
— Ну й де ж вони видряпують мій номер? Може, його тепер на пакетах із молоком друкують? От холєра…
Найсумнішим було те, що юні особи жіночої статі останнім часом Кату ну ніяк не збуджували — вже й не знати, чому.
— Якими би пачками не лізли до мене юні тільця 87-го (максимум) року народження, вперто якось тягне до тридцятирічних. Та ще й чоловіків. Ну кому ти зізнаєшся в такій позірній нормальності?
Ката взагалі страшенно парилася своєю нормальністю, їй інколи хотілося почути голоси в голові чи захворіти манією переслідування, та дзуськи: вона навіть в істериці билася так, щоби сльози падали з лиця перпендикулярно до його площини — щоби не спаплюжити мейк-ап, що його вряди-годи хтось їй робив на спеціальну оказію.
— Я не митець, у мене з головою все в по-ряді. В мене не заплющене одне око, як у Тома Йорка, в мене немає такого розкішного носу, як у Шіннед О'Коннор, я не страждаю, чи то пак, не насолоджуюся ні алкоголізмом, ні наркотою. А-а-а! Я безнадійно здорова і лінива. Ага. Трудоголізму в мене теж катма.
— Ну, не знаю, — каже їй Нона, — насправді, всі придурки зазвичай вважають себе вкрай нормальними. На то вони й придурки. Он піди до будь-якої божевільні — думаєш, хтось тобі скаже: «я — параноїк», чи «я — шизофренік», чи перелічить усі свої видимі симптоми маніакально-депресивного психозу? Вони всі хором запевнятимуть, що нормальніші від лікаря, а потім намалюють тобі портрет Джорджа Буша в ванній і запхають тишком-нишком тобі до кишені рюкзака. І тоді вже ти, знайшовши те мальовидло, вирішиш, що з головою в тебе шота не в парядє…
59 
