Хлопці ошелешено перезирнулись.
І тоді незнайомець несподівано заговорив.
— А-а, привіт! — усміхнувся він так, наче навмисно їх тут чекав.— Здоровенькі були!
— П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.
— З-здрастуйте!...— в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.
— Чудове місце... Гарне... — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне...
Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай.
І те, що картон був темно-сірий, а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.
Поряд з незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.
— А... а ви хто?— спитав Сашко Циган.
В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
— А ви як думаєте?
— Хто його зна...— непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.
— От бачите... Недогадливі ви...— Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови.— Чаклун я... Чарівник.
Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.
— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.
— Тю!..— розгублено усміхнувся Журавель.
— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган.— Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.
— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?
Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.
— Ну... ну... доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.
Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка...— Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану.— Це не просто лапка. Це чарівний талісман.
Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
— Та ну... — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.
— Задумати можна лише одне бажання. Отже... І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: "Досить мені того..."— і передати талісман іншому.— Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився:— Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється...
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.
Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому. Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері... "Я піду додому",— каже Марусик.
Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.
— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган.— Було б раніше гавкати. На... на незнайомця... А то...
— Ага,— хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.
Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців.
"Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі,— говорив його погляд.— Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем... Сам не знаю..."
І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.
Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.
— Ну!..— прохопився Марусик.
— Тю! — почухав потилицю Журавель.
— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.
— Стривай! — зупинив його Марусик.
— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.
— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути завжди не пізно. Не хочеш — давай мені,— Марусик простягнув руку.
— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак.— Ач, швидкий! Переб'єшся!
— А чого ж ти?
— Нічого.
— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель.— Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.
— От-от! І я зроду...— підхопив Марусик.— "Сонце сідає... Мені поспішати треба..." Може, він...— Марусик стишив голос.— Може, він... в озері живе?..
Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли справа торкалася чогось небезпечного або ж незрозуміло-загадкового, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.