50 
— Сестро! — вигукнула місіс Гапка й, вивільнивши одну руку, обняла нею Катерину Семенівну. Але тут же довелося вивільнити й другу руку і зовсім залишити брата, бо треба ж було обійняти і племінницю Любу.— Небого!.. Ах, я така рада, що вас віднайшла... то є щастя!
— Прошу до хати! — сказав Петро Васильович. І новоприбулі рушили у двір.
Тимофій Гузь і собі поткнувся було за ними, але секретар сільради Любомир Цимбалюк делікатно перетнув його шлях, наступивши на ногу.
— Ах, да! — схаменувся Гузь.— Такий моумент! Не будемо заважайт!
І всі цікаві залишилися за ворітьми.
Уже в хаті місіс Гапка раптом отямилася й сказала:
— Ах, даруйте, я вас прецінь, не познайомила! То містер Фішер,— вона показала на товстуна, який ледь нахилив голову.— Мій... приятель... А то... ваш... товариш Олексієнко...
Стрункий молодик у сірому костюмі, приємно усміхаючись, всім по черзі потиснув руки. Причому Любі усміхнувся з особливою приємністю. Саме він вніс до хати дві валізи, одну більшу, другу меншу.
Містер Фішер щось коротко сказав англійською мовою товаришу Олексієнку, і той, знову-таки приємно усміхаючись, звернувся до всіх:
— Знаєте, ви тут собі по-родинному поговоріть, а ми з містером Фішером трохи проїдемося по селу, він хоче...
— Але ж...— Катерина Семенівна перезирнулася з чоловіком.— Ми зараз за стіл сідатимемо.
— Нічого-нічого, ми хвилин через двадцять повернемося.— Олексієнко якось дивно подивився на місіс Гапку. Здавалося, щось його бентежило.
Місіс Гапка теж подивилася на Олексієнка якось дивно.
Було таке враження, наче вона боїться лишатися па самоті з родичами.
І, коли містер Фішер і Олексієнко вийшли, вона одразу кинулася до меншої валізи, розкрила її і почала поквапливо витягати різні речі.
— То, братец, тобі... То, Катюшо, тобі. Вибачайте. А то, Любасю, тобі, небого. То є суконка до вінчання. Диви, яка файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон.
— Спасибі, але...— Люба відчувала велику незручність. Та й старші Бойки теж.
— То не мусиш відмовлятися. Використовуй ту шансу, що маєш тету в Америці. Прецінь, ваші дівки хіба можуть мати такі речі?!
— Чого це, у нас також є дуже гарні,— почала Люба, але тітка її перебила:
— То псу на чоботи придалися б ті ваші речі. Прецінь, у вас хіба такий життєвий стандарт, як у Штатах? Ото, диви, камізелка... А то суконка з гремпліну. То є зараз страшенно модно,— гремплін. А рівно штучні футра.
— Дякую, але...
— Но, то не дивись, що трохи руде під пахвами. Прецінь, не на пупі — під пахвами! То не буде ж пані весь час держати руки догори. Елеганска пані мусить руки держати
при собі... Видиш, то є все трохи ношене. Натурально. Прецінь, за нові речі, за нові суконки треба на митниці платити великі гроші.
Червоний як мак Петро Васильович перезирнувся з дружиною, з дочкою і, затинаючись, сказав:
— С... спасибі, сестро, спасибі... Не треба. Ходімо, я тобі... я тобі краще свою пасіку покажу...
— Ти ж не знаєш, він же в нас пасічник! — аж надто голосно вигукнула Катерина Семенівна.— Рудий Панько. Видатний бджоляр. Аякже! Це його, як у вас кажуть, хобі. Так захоплюється, що півроку опухлий ходить. Новий вид вивів. Тільки в нього на нашому кутку такі бджоли, що геть увесь мед з'їли. Ще й два пуди цукру.
— Ну, що ти балакаєш? — схилив голову набік Петро Васильович.— Що ти, вибач, тямиш у бджолярстві?
— А що то, люди добрі, за бджоли! Що, замість давати мед, увесь його до краплі з'їдають. Ще й кусаються. Не бджоли, а якісь, прости господи, голодні собаки. Тільки що не гавкають.
— Мамо! — докірливо вигукнула Люба.
— Тобі аби навар, аби навар! Матеріалістка,— усміхнувся Петро Васильович.
— А ти ідеаліст! Утопіст! Утопиш мене в сльозах своїми бджолами.
— Ну от, береться балакати, а нічого у предметі не тямить,— обернувся до сестри Петро Васильович.— Це ж... Розумієш, у звичайної нашої бджоли хоботок шість і дві десятих міліметра, а в моєї сім і одна. На цілий міліметр! Розуміти треба! Звичайна ніколи тобі з конюшини взяток не візьме, а моя — будь ласка! Бо — хоботок!
— Дорого мені той хоботок обходиться.
Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.
— Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати,— сказала Катерина Семенівна.
50 
