30 
Торік Гаррі і Мелфой уже раз стикалися на квідичному полі, і Мелфой мав не найкращий вигляд. Гаррі трохи повеселів і наліг на сосиски зі смаженими помідорами.
Герміона вивчала розклад своїх уроків.
— О, чудово! Кілька нових предметів починаються вже сьогодні, — зраділа вона.
— Герміоно, по–моєму, в твоєму розкладі щось наплутали, — спохмурнів Рон, зазираючи їй через плече. — Глянь, у тебе щодня з десяток предметів. Тобі просто не вистачить часу.
— Нічого, впораюсь. Ми з професоркою Макґонеґел все владнали.
— Але ж послухай, — засміявся Рон, — бачиш сьогоднішній розклад? Дев’ята ранку — віщування. А ось нижче: дев’ята ранку — маґлознавство. А… — Рон нахилився до розкладу, не вірячи очам, — дивися, ще нижче: числомагія — дев’ята ранку. Звичайно, ти серед нас найздібніша, але ж не настільки , щоб бути водночас на трьох уроках!
— Не мели дурниць, — промовила Герміона. — Звісно, водночас на трьох уроках я не буду.
— Але ж…
— Подай мені джем, — попросила Герміона.
— Але…
— Ой, Роне, чого тебе так турбує мій розклад? — огризнулася вона. — Він насичений, але ж я кажу: ми з професоркою Макґонеґел все владнали.
Тієї миті до Великої зали зайшов Геґрід. На ньому був довгий плащ з кротячого хутра, а його величезна рука неуважно погойдувала мертвого тхорика.
— Дай боже! — привітався він, зупинившись на півдорозі до вчительського столу. — Ви будете першими учнями на моєму першому уроці! Відразу по обіді! Я вже не сплю з п’ятої ранку… си готую… Маю надію, шо всьо буде файно… Уявляєте: я — Вчитель!..
Він широко всміхнувся і попрошкував до вчительського столу, і далі погойдуючи тхорика.
— Цікаво, що він понавигадував? — стурбувався Рон.
Зала почала порожніти, учні поспішали на свої перші уроки. Рон подивився в розклад.
— Треба йти. Віщування аж на верхівці Північної вежі. Туди добиратися хвилин десять…
Вони поспіхом доїли сніданок, попрощалися з Фредом і Джорджем і пішли до виходу. Коли проминали слизеринський стіл, Мелфой знову прикинувся зомлілим, і всі довкола зайшлися реготом.
До Північної вежі замку було далеченько. За два роки в Гоґвортсі вони ще не встигли вивчити весь замок, а в Північній вежі взагалі ніколи не були.
— Тут… десь… має… бути… коротший… шлях, — захекано мовив Рон, коли вони подолали вже сьомі сходи й опинилися в незнайомому місці, де не було нічого, крім великої картини з зображенням галявини.
— Думаю, нам сюди, — показала Герміона на порожній коридор праворуч.
— Та ні, — заперечив Рон. — Там же південь. Бачиш, з вікна видно озеро.
Гаррі поглянув на картину. На галявині щойно з’явився товстенький, сірий у яблуках коник, що безтурботно поскубував травичку. Гаррі вже звик до картин, персонажі яких виходять за рамці, щоб відвідати одне одного, і йому завжди подобалося за ними спостерігати. Наступної миті услід за коником, брязкаючи обладунками, на картині виринув опецькуватий лицар. Судячи з травинок на його залізних колінах, він щойно бебехнувся з сідла.
— Ага! — заволав він, побачивши Гаррі, Рона й Герміону. — Як ви смієте топтати мої приватні землі?! Що, прийшли погигикати з мого падіння? Геть! Пройдисвіти! Негідники!
Вони здивовано дивились, як лицар–опецько видобув із піхов меча й почав люто ним розмахувати. Але меч був йому задовгий. Змахнувши надто різко, лицар утратив рівновагу і гепнувся обличчям у траву.
— Не забилися? — підійшов до картини Гаррі.
— Геть, трясогузко! Назад, мерзенний гультіпако!
Лицар вхопився за руків’я меча і звівся на ноги. Проте меч вгруз у землю, і хоч як він його смикав, не піддавався. Зрештою лицар знесилено бухнувся на траву й підняв забрало, щоб витерти з чола піт.
— Послухайте, — скористався Гаррі передихом у боротьбі з мечем, — ми шукаємо Північну вежу. Може, ви знаєте туди дорогу?
— Негайно на пошуки! — лицар зненацька змінив свій гнів на милість. Він звівся на ноги і вигукнув:
— За мною, любе товариство! Досягнемо мети або загинемо в борні!
Він знову безуспішно смикнув меча, тоді з таким самим успіхом спробував осідлати свого товстенького коника, і врешті вигукнув:
— Підемо пішки, шляхетні панове й чарівна панно! Вперед! За мною! — І він, брязкаючи обладунками, побіг до краю картини, а тоді зник з очей.
Друзі помчали слідом, орієнтуючись на брязкіт. Зрідка вони встигали помітити, як він перебігав через якусь картину.
30 
