17 
Гаррі стояв нерухомо, вдивляючись у темряву на сходовому майданчику й нашорошивши вуха, проте більше нічого не почув. Якусь мить повагався, а тоді швидко й безшелесно вислизнув на сходи.
Серце аж підскочило йому в грудях. Внизу, в напівтемряві коридору, стояли люди, чиї силуети вимальовувались у світлі ліхтарів, що проникало крізь скляні двері. їх було восьмеро чи дев’ятеро, наскільки він бачив, і всі вони дивилися на нього.
— Опусти паличку, хлопче, бо ще виколеш комусь око, — сказав хтось низьким і гаркавим голосом.
Гарріне серце несамовито закалатало. Він упізнав цей голос, та паличку не опустив.
— Професор Муді? — спитав невпевнено.
— Не знаю, який там з мене «професор», — прогарчав голос, — у мене ж так і не було змоги вас навчати, правда? Йди сюди, ми хочемо добре тебе роздивитися.
Гаррі трохи опустив чарівну паличку, й далі міцно стискаючи її в руках, але з місця не зрушив. Він не дарма був такий підозріливий. Гаррі дев’ять місяців вважав Дикозора Муді своїм викладачем, поки не з’ясувалося, що то був ніякий не Муді, а самозванець; і цей самозванець, перш ніж його викрили, намагався вбити Гаррі. Та не встиг він вирішити, що робити далі, як знизу озвався приглушений голос:
— Усе гаразд, Гаррі. Ми прийшли тебе забрати.
У Гаррі тьохнуло серце. Він знав і цей голос, хоч не чув його вже понад рік.
— П–професор Люпин? — недовірливо перепитав він. — Це ви?
— Чому ми стоїмо тут у пітьмі? — прозвучав третій, незнайомий жіночий голос. — Лумос.
Спалахнув кінчик чиєїсь чарівної палички, осяявши коридор магічним світлом. Гаррі кліпав очима. Люди юрмилися внизу біля сходів, напружено в нього вдивляючись, а дехто навіть повитягував шиї, щоб краще бачити.
Ремус Люпин стояв найближче до Гаррі. Люпин був іще доволі молодий, але вигляд мав стомлений і хворобливий. У нього побільшало сивини, відколи Гаррі востаннє з ним попрощався, а мантія була страшенно зношена й полатана. Одначе він широко всміхався Гаррі, котрий у відповідь силувано осміхнувся, незважаючи на шоковий стан.
— Овва, то він саме такий, як я собі й уявляла, — вигукнула відьма, що тримала вгорі свою запалену чарівну паличку. Вона здавалася наймолодшою; мала бліде серцеподібне обличчя, темні мерехтливі очі й коротке їжакувате волосся дикого фіолетового відтінку. — Здоров, Гаррі!
— Тепер я бачу, що ти мав на увазі, Ремусе, — низьким голосом неквапливо сказав лисий чорнобровий чарівник з золотою сережкою у вусі, що стояв десь позаду. — Хлопець — викапаний Джеймс.
— Крім очей, — хрипко додав якийсь чаклун зі сріблястим волоссям. — Очі Ліліні.
Дикозор Муді, що мав довге сиве волосся і дуже покалічений ніс, скоса, з підозрою зиркнув на Гаррі своїми різнокаліберними очима. Одне око в нього було маленьке чорне й блискуче, мов намистина, а друге — велике кругле й синьо–голубе: магічне око, що бачило крізь стіни, двері і навіть Дикозорову потилицю.
— Люпине, а ти впевнений, що це він? — прохрипів Муді. — Гарно ж буде, якщо ми приведемо з собою якогось смертежера, що видає себе за Гаррі. Треба спитати в нього щось таке, що знає тільки справжній Поттер. Хіба що у когось із вас є трохи сироватки правди.
— Гаррі, якої форми набирає твій патронус? — запитав Люпин.
— Оленя, — нервово відповів Гаррі.
— Це він, Дикозоре, — підтвердив Люпин. Прекрасно усвідомлюючи, що всі на нього дивляться,
Гаррі заховав чарівну паличку в задню кишеню джинсів і зійшов униз.
— Не ховай туди палички, хлопче! — загорлав Муді. — Ану ж вона спалахне? Бережися, бо й кращі за тебе чаклуни залишалися без сідниць!
— Ой, а хто саме залишився без сідниць? — жваво поцікавилась у Дикозора дівчина з фіолетовим волоссям.
— Немає значення, просто не носіть паличок у задніх кишенях! — прогарчав Дикозор. — Елементарні заходи безпеки. Тепер ніхто про це не дбає. — Він пошкандибав до кухні. — Я все бачу, — додав він роздратовано, коли дівчина закотила очі до стелі.
Люпин подав Гаррі руку і привітався.
— Як ти? — поцікавився він, пильно дивлячись на Гаррі.
— Д–добре…
Гаррі не міг повірити, що все відбувається насправді. Місяць він марно чекав хоч натяку, що його планують забрати з Прівіт–драйв, і раптом цілий натовп чаклунів любісінько ввалюється в будинок, ніби про це заздалегідь було домовлено. Він подивився на людей, що оточували Люпина. Ті й досі жадібно його розглядали. Гаррі раптом усвідомив, що за чотири дні він жодного разу не розчісувався.
17 
