195 
— Я знаю, що людей, які там працюють, називають «невимовники», — насупив брови Рон. — Бо ніхто насправді не знає, що вони там роблять… дивне місце для зберігання зброї.
— Нічого дивного, якраз усе дуже логічно, — заперечила
Герміона. — Мабуть, міністерство розробляє там щось цілком таємне… Гаррі, з тобою справді все нормально?
Гаррі саме почав розтирати лоба обома руками, ніби хотів його випрасувати.
— Так… усе добре… — відірвав він тремтячі руки від чола. — Просто почуваюся трохи… не надто мені подобається блокологія.
— Кожного трясло б, якби в його мозок раз за разом вривалися, — поспівчувала Герміона. — Вертаймося краще у вітальню, там буде затишніше.
Але у вітальні було повно людей, лунав сміх і захоплені крики. Фред із Джорджем демонстрували найновіші товари своєї крамнички жартів.
— Безголові капелюхи! — вигукував Джордж, а Фред розмахував перед учнями гостроверхим капелюхом, оздобленим пухнастим рожевим пером. — По два ґалеони за штуку! Ось дивіться на Фреда!
Сяючий Фред натяг капелюха на голову. Якусь мить стояв з дурнуватим виглядом, а потім голова його зникла разом з капелюхом.
Кілька дівчат заверещало, але всі інші аж покотилися з реготу.
— А тепер скидаємо! — вигукнув Джордж, а Фредова рука почала мацати в повітрі над плечима. Зненацька знову з’явилася його голова, а в руці — щойно знятий рожево–перий капелюх.
— Цікаво, який механізм дії тих капелюхів? — забула про домашню роботу Герміона, уважно спостерігаючи за Фредом та Джорджем. — Тобто, зрозуміло, що це якісь невидимі чари, але вони досить розумно поширили радіус дії невидимості за межі зачарованого предмета… та мені здається, що ці чари досить короткочасні.
Гаррі нічого не відповів. Його нудило.
— Пороблю завдання завтра, — пробурмотів він, запихаючи в портфель підручники, котрі щойно з нього повитягав.
— То запиши це у свій щоденник домашніх завдань! — порадила Герміона. — Щоб не забути!
Глянувши на Рона, Гаррі поліз у портфель, витяг щоденника і невпевнено його розгорнув.
«Не відкладай на завтра все, бо це добра не принесе!», — докірливо вигукнув щоденник, поки Гаррі записував домашнє завдання від Амбридж. Герміона задоволено всміхнулася.
— Я, мабуть, піду спати, — Гаррі поклав щоденник у портфель, вирішивши за першої нагоди потай кинути його у вогонь.
Він перетнув вітальню, ухилившись від Джорджа, що намагався натягти на нього безголового капелюха, і ступив на холодні й тихі сходи до хлопчачих спалень. Його знову нудило, як і тієї ночі, коли йому привиділася змія, але він подумав, що йому стане краще, якщо він трохи полежить. Відчинив двері до спальні, зайшов, і відчув такий нестерпний біль, ніби хтось засадив йому в чоло ножа. Не знав, де опинився, стоїть він чи лежить, не пам’ятав навіть власного імені.
У вухах дзвенів маніакальний регіт… він уже давно не відчував такого щастя… був сповнений радості, екстазу, тріумфу… сталося щось чудове–пречудове…
— Гаррі? ГАРРІ!
Хтось ударив його по лиці. Божевільний регіт переривався болісним криком. Його покидало відчуття щастя, але сміх не стихав…
Він розплющив очі й віразу ж усвідомив, що регіт лунає з його власних уст. Щойно він це збагнув, як регіт урвався. Важко дихаючи, Гаррі лежав на підлозі й дивився в стелю, а шрам на його чолі жахливо пульсував. Стривожений Рон зігнувся над ним.
— Що сталося? — спитав він.
— Я… не знаю… — видушив з себе Гаррі й сів на підлозі. — Він такий щасливий… такий щасливий…
— Відомо–Хто?
— Сталося щось добре для нього, — промимрив Гаррі, що весь аж трусився, як і тоді, коли побачив, що на містера Візлі напала змія. — Сталося те, чого він так прагнув.
Гаррі страшенно нудило. Слова лунали, як і колись у ґрифіндорській роздягальні, ніби їх вимовляв його вустами хтось чужий, але він знав, що це правда. Набрав повні груди повітря, намагаючись не виблювати на Рона. Був страшенно радий, що зараз тут не було Шеймуса й Діна.
— Герміона попросила, щоб я пішов і подивився, як ти, — тихенько сказав Рон, допомагаючи Гаррі встати. — Казала, що після того, як Снейп маніпулюватиме твоїм мозком, твій самозахист буде на низькому рівні… але ж колись це, мабуть, допоможе?
Він з сумнівом подивився на Гаррі, підводячи його до ліжка. Гаррі невпевнено кивнув головою і повалився на подушки. Все його тіло нестерпно ломило після стількох сьогоднішніх падінь на підлогу, а в шрамі й далі відчувався пекучий біль. Гаррі не міг позбутися відчуття, що його перше зіткнення з блокологією не посилило, а скоріше послабило опірність його розуму. А ще він з величезною тривогою думав, що ж такого могло статися, що Лорд Волдеморт відчув себе найщасливішим за всі останні чотирнадцять років.
195 
