294 
Ще один струмінь зеленого світла шугонув з–за срібного щита. Цього разу удар прийняв на себе однорукий кентавр, що вистрибував перед Дамблдором. Він розлетівся на сотні шматочків, але не встигли ці уламки торкнутися підлоги, як Дамблдор замахнувся чарівною паличкою і цвьохнув нею, наче батогом. Довгий тонкий струмінь полум’я вилетів з кінчика палички й обмотався навколо Волдеморта з його щитом. На якусь мить здалося, ніби Дамблдор переміг, але тут вогняна мотузка перетворилася на змію, негайно відпустила Волдеморта і з лютим сичанням кинулася до Дамблдора.
Волдеморт зник, а змія підняла голову над підлогою, готова завдати удару…
У повітрі над Дамблдором спалахнув вогонь, і Волдеморт з’явився цього разу на постаменті серед басейну, де ще недавно височіли п’ять статуй.
— Обережно! — закричав Гаррі.
Та водночас з його криком черговий струмінь зеленого світла вистрілив у Дамблдора з Волдемортової чарівної палички, а змія кинулася вперед…
Перед Дамблдором раптом виник Фоукс — він широко розкрив дзьоба й проковтнув увесь зелений промінь. Вибухнув вогнем і впав на підлогу — маленький, зморщений і безкрилий. У ту ж мить Дамблдор довгим і плавним рухом змахнув паличкою. Змія, що ось–ось мала вп’ястися в нього зубами, підлетіла високо вгору й перетворилася на пасмо темного диму, а вода в басейні піднялася і накрила Волдеморта, наче кокон з розтопленого скла.
Кілька секунд було видно тільки темну, розмиту, безлику Волдемортову постать, що невиразно мерехтіла на постаменті, намагаючись вирватися з тієї задушливої пастки… А далі він зник, і водяна маса з гуркотом ринула назад у басейн, переливаючись через краї і розхлюпуючись по блискучій підлозі.
— ВОЛОДАРЮ! — закричала Белатриса.
Було ясно, що все закінчилося, і ясно, що Волдеморт утік, тож Гаррі намірився вибігти з–за статуї–охоронця, але Дамблдор загорлав:
— Залишайся на місці, Гаррі!
Уперше в Дамблдоровім голосі забринів страх. Гаррі не міг зрозуміти, чому, адже в залі не було вже нікого, окрім них самих, ридаючої Белатриси, яку й досі не відпускала статуя чарівниці, та фенікса–пташеняти Фоукса, що кволо попискував на підлозі…
І тут Гаррін шрам вибухнув, і він зрозумів, що вмирає. Це був абсолютно пекельний, абсолютно нестерпний біль…
Його вже не було в цій залі, він був обмотаний кільцями якоїсь істоти з червоними очима, так туго, що Гаррі вже не знав, де закінчувалося його власне тіло і де починалося тіло істоти. Вони злилися в єдине ціле, пов’язані спільним болем, і не було рятунку…
А тоді істота заговорила Гарріними вустами, і він у муках відчув, як рухається його щелепа…
— Убий мене, Дамблдоре…
Гаррі був засліплений і помирав, кожною клітиною тіла волаючи про порятунок. Він відчув, як істота знову скористалася його вустами…
— Якщо смерть — це ніщо, Дамблдоре, то вбий хлопця…
«Тільки б припинився цей біль, — думав Гаррі… — хай би нас убили… закінчуй, Дамблдоре… смерть — це ніщо порівняно з цим… І я знову побачу Сіріуса…»
Серце Гаррі затріпотіло від хвилювання, і тут кільця істоти ослабли, а біль ущух. Гаррі лежав долілиць, без окулярів, і тремтів, немовби підлога була крижана, а не дерев’яна…
А ще в залі лунали голоси, багато голосів…
Гаррі розплющив очі й побачив свої окуляри біля ніг безголової статуї, що перед цим його охороняла, а тепер лежала на спині, потріскана й нерухома. Надів їх, підняв голову й побачив прямо перед собою гачкуватий ніс Дамблдора.
— З тобою все гаразд, Гаррі?
— Так, — відповів він. Ним так трясло, що він ледве тримав голову. — Так, я… а де Волдеморт, де… хто всі ці… що…
У великій залі було повно людей. Підлога віддзеркалювала смарагдово–зелені язики полум’я, що ожило в усіх камінах уздовж стіни, і там з’являлися усе нові й нові чарівники та чарівниці. Коли Дамблдор допоміг йому встати, Гаррі побачив, що маленькі золоті статуї ельфа–домовика та ґобліна ведуть попід руки приголомшеного Корнеліуса Фаджа.
— Він тут був! — закричав чоловік у яскраво–червоній мантії з волоссям, зав’язаним на потилиці у хвостик, показуючи на купу золотих уламків з протилежного боку зали, де зовсім недавно лежала під статуєю Белатриса. — Я бачив його, містере Фадж! Клянуся, це був Відомо–Хто, він схопив жінку і роз’явився!
— Я знаю, Вільямсоне, знаю, я сам його бачив! — белькотів Фадж. З–під його смугастої мантії виднілася піжама, він важко дихав, наче щойно пробіг кілька кілометрів. — Мерлінова борода… тут… тут!.. у Міністерстві магії!.. пресвяті небеса… просто неймовірно… слово честі… як таке могло?..
294 
