Дідок підвів Котьку до похмурої кам'яниці з великими залізними дверима і вузькими, високо над землею, вікнами. Котька глянув на ті вікна і похолов. Вікна були… заґратовані.
Дідок вийняв з кишені великого ключа і встромив у просто-таки величезний (Котька зроду такого не бачив) висячий замок на залізних дверях.
— Діду, — ледь ворушачи губами, прошелестів Котька. — Діду, я більше не буду…
І схлипнув (неприємно, ох, неприємно говорити такі слова, ти, читачу, мабуть, це добре знаєш).
Дід мовчки зняв замок і прочинив важкі двері. Зсередини війнуло сирістю і холодом.
— Ді-і-іду!.. Не тре-е-еба-а!.. — втративши над собою владу, по-овечому пробекав Котька.
— Треба-треба! Заходь! — дідок поклав шкарубку долоню на Котьчин зашийок і легко підштовхнув уперед. Не маючи сил опиратися, Котька ступив у холодні обійми темряви.
Збоку щось клацнуло, тьмяно засвітилася вгорі заґратована лампочка. І Котька побачив прямо перед собою ящики з яблуками, багато-багато ящиків з яблуками, до самісінької високої стелі. То був склад.
— Бери от з цього, нижнього, — сказав дідок. — Це білий налив, те, що треба.
Котьку — наче кип'ятком ошпарило:
— Ні-і-і!.. Н-не тре-еба!..
— Ох ти ж, їй-богу! Знову «не треба»!.. Що за людина! Як красти, то треба. А як вгощають, то «не треба». Ану бери, кажу! — гримнув дідок. — Бо замкну отуто!..
Котька не рухався. Тоді дідок сам став брати з ящика яблука і пхати йому за пазуху.
— Ти бач! Ще обслужи його! Пан який!
Яблука були холодні, і Котька щоразу здригався від їхнього дотику.
Наклавши повну пазуху яблук, дідок, знову-таки потиличником, підштовхнув Котьку до дверей.
Наскільки приємніше, любий читачу, переходити з холодних обіймів сирої кам'яниці, темряви і страху у теплі обійми літнього дня, сонця і свободи!
Дідок вийшов слідом за Котькою, почав замикати двері.
Котька стояв, переступаючи з ноги на ногу, червоний і розгублений. Треба було щось сказати, а він не міг сказати ні слова, не міг поворухнути язиком, наче хто його приклеїв до зубів.
Дідок узяв у руки «Хоттабича», якого весь час тримав під пахвою, глянув на обкладинку, усміхнувся:
— А-а… Знаю. Читав. Разом з онукою. Ловка книженція! Тільки не до того місця ти її притуляєш. Книжки до грудей притуляти треба. Тримай!
Дідок простягнув Котьці «Хоттабича».
Котька нарешті спромігся через силу вичавити з себе:
— С-спасибі!..
І почеберяв занімілими неслухняними ногами геть.
— Стривай! — гукнув до нього раптом дідок.
Котька став, злякано озирнувся.
— Тобі, мабуть, скучно. Га? — усміхнувся дід. — На «Бережку» вашого брата, пацана, я бачив, не густо. А тут у нас є. Такі я тобі скажу, хлопці є, що дідька лисого обстригти можуть. Біжи отуди, до річки, — він показав ціпком. — Не бійсь, не заблудишся. Звідти до вашої бази берегом кілометра півтора, не більше, — він приклав руку до рота і таємничо стишив голос, — там щось затівається… Один з наших, я бачив, якусь машинерію на козі туди попхав. Гайда!
І дідок підморгнув.
Котька усміхнувся у відповідь. Йому вже зовсім відлягло від серця.
— Спасибі вам, діду! До побачення! І він підстрибом побіг до річки.
РОЗДІЛ VI,
у якому головний герой ще не з'являється, але вже незримо присутній, а з'являються Чайник, Петякантроп, коза Манька і баба Надя.
Перші справжні таємниці і справжні несподіванки.
Високий уривистий берег річки у цьому місці був густо порослий кущами, над якими здіймалася старезна коренаста верба, і Котька не одразу знайшов те, що шукав.
Він обережно скрадався кущами, уважно роздивляючись і вслухаючись. Ще не знав, як він заговорить з хлопцями, що їм скаже. З хлопцями Котька контактував важче, ніж з дівчатами. І тому він хотів спершу добре вивчити обстановку, не виказуючи себе, а вже тоді…
Котька нашорошив вуха. Йому здалося, що десь недалеко у кущах теж хтось ховається. Він напружив зір, але, як не вдивлявся, нічого не побачив — кущі були дуже густі. Котька рушив далі.
Попереду посвітлішало.
Котька обережно розсунув гілки і побачив — у кущах була лисина, така собі прогалина між кущами, і на тій лисині стояла тринога з саморобним телескопом, до якого був підмонтований фотоапарат. Біля триноги порався якийсь довгоносий хлопець з плямистим вигорілим волоссям.