Ангеліна схлипнула, головою захитала.
— Біда! Справжня біда! — захрестилася. — Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…
Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.
— Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.
Нянька завмерла. Ще мить — і зірве греблю.
— Женити вона його хоче! — прорвало. — Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся…. {ранку до ночі молюся, щоби Господь відвів біду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатані, не привела в цю кімнату… Для неї готує. Для майбутньої невістки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидає, увесь світ пообіцяє, обкрутить розмовами своїми звабливими, тільки би дурникові добре було. Ой, гріх! Ой, гріх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потім розбий у молитвах із поклонами. Як я її просила… Ти ж, казала, знаєте: не можна так тяжко грішити. Не можна. Га тільки матінку твою ніхто не зупинить! Не на конференції вона… Блукає десь… Шукає ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, ніж… — Перелякалася, захрестилася. — Що це я? Що? Прости мене. Боже, дурепу грішну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матінка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала — але ні! Собі все! Тільки собі! Щоби тільки вона на синочка свого дивилася! Тільки для неї він ріс…
Замовкла. На бліду Ліду глянула — перелякалася ще більше.
— Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лідусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь світ обійде, ні з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нізащо не допустить! Не знайде вона дівчину…
Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирає.
Ліда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неї всім тілом.
— Знайде… — прошепотіла. — Сама знаєш…
Ще довго в кухні товклися. Приголомшені, розбурхані, безсилі…
— Чому мама мені нічого не розповіла? — випитувала Ліда.
— Хтозна. Хіба матінці твоїй у голову залізеш? Мабуть, остерігалася, що проти будеш. Та й щоб ти кімнату свою до часу не бачила. А розрахунок її зрозумілий. Невістка все життя при І Платонові скнітиме. Ти ж зірвалася з гачка. Заміж вийшла… Прийшла-пішла, тенди-сенди… А йому, крім сексу, і побалакати хочеться з живою людиною, і посміятися, і поплакати… Воно ж — живе, хоч від тих ліків зовсім охляло і змарніло. Дай мені, Боже, віку, щоби я довше Платосика оберігала.
— Хіба я коли від брата відмовилася б?
— У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи — не смикайся.
Ліда підвелася, мовила вперто:
— Піду до нього. Не зупиняй.
…Платон сидів на підлозі. Тлумачний словник іноземних слів розгорнутий на літері «В». Вії опущені: читає. Босий! От же чудний! Штани і футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?
Ліда вклякла на порозі, подивилася на брата. Змарнів? Ніби ні. Блідий, звичайно. Сказати Ангеліні, щоб кімнату провітрила. «Красунчик!» — згадала слова повії. О так! Вийшов би на вулицю — дівчата попадали б. Високий, стрункий, тіло майже ідеальне, а все — Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки і тренажерів, сама робила йому масаж, силоміць — під душ. Який же гарний! Чорне волосся, бліда шкіра, правильні риси обличчя, сині очі. Шляхетніше не буває. От, приміром, у Ліди теж довге чорне волосся і сині очі. Та хіба їх можна порівняти? Ліда — звичайна. Мабуть, у тата. Платон — неймовірний. І такий же красивий, як мама. Ну і кого поряд із ним поставиш?
— Привіт, Тохо! — Ліда мало не розридалася. Та хіба можна? Мати раз і назавжди заборонила виказувати при Платонові сильні емоції.
Платон відволікся від книжки, подивився на сестру.
— Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»?
— Ні…
— Хочеш знати?
— Так.
Платон відклав словник, уважно подивився на сестру.
— Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій — приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто. Так?
— Так. — Вона ще думала про інше.
— Ми живемо у віварії? — Почула голос брата.
— Що? — Похолола. — Ти… Ти не так зрозумів…