— У місті лишила. У лікарні…
— Як це? — Гнів очі червоним залив.
— На органи… — аж пискнула.
— На що?!
Померкло.
Як врізав Тетянці межи очі, та й перекинулася. Щелепи стиснув окуляри рукою тремтячою поправив, одежиною якоюсь у бібліотекарку жбурнув.
— Одягайся, паскудо! Поїдемо у місто! Дітей мертвих додому заберемо.
— Не можна, не можна. — труситься. — Я бомагу підписала.
— Я на тобі зараз так розпишуся, що й кісток не збереш! — гаркнув. — Вдягайся, стерво, бо голою потягну!
— Не поїду, не поїду. — Знай своє. Він її за волосся вхопив і потягнув з хати.
Сусідська баба саме надвір з відром вийшла, що у ньому було — вилила, чистої води набрала і вже до хати намірилася, аж бачить — рудий німець жінку за волосся з хати тягне та кулаками по спині підганяє.
— Боже, Боже, — перелякалася, у хату вскочила та з вікна визирає. — Що робиться? І хіба вона винувата, що знову дівки народилися? Бідна… Бідна Тетяна! Дав же їй Бог такого підлого чоловіка, як той німець гнилий!
Стьопка нічого не чув. До паркана бібліотекарку притис.
— Кажи, де та лікарня?!
Від жаху рота роззявила, губи трусяться.
— Немає, ніякої, лікарні…
— Як це? — німець геть усі слова розгубив. Чисто папуга — «як це» та «як це >'
— Не хворі були… — остаточно прибила.
Стьопку трусонуло. А в голові — наче хто смолу гарячу розвів і знай колотить, щоби не застигла, Дивиться німець навкруги — нема нічого, зникло геть усе, тільки чорні хвилі до нього спішать І верещить щось у тій чорнот тоненько, як би, приміром, малі дівчатка верещали. Хитнувся, жінку відпустив — вона і сповзла по паркану на землю. Скрутилася, як та гадюча і мовчить.
Стьопка спробував вдихнути — не виходить. Стоїть клубок у горлі. Ще спробував, аж запаморочилося. До бібліотекарки нахилився.
— Тетяно… Ти… їх… убила? — І боїться тих слів.
Бібліотекарка схлипнула, на чоловіка з острахом глянула, забелькотіла:
— Живі. Заради тебе усе… Своїх заведемо… Ларочкою, клянуся! Ні на кого більше не гляну, тільки тебе любитиму.
Німцю вже тієї балаканини — через край. Гаряча смола з голови у вуха, у горлянку, в очі. Відрубати б ту голову, бо вже зовсім нічо-о не розуміє. Жінку за руку схопив:
— Де діти суче твоє рило?! Правду кажи!
— Здала у дитбудинок. Щоби вони тобі очі не муляли.
Розігнувся у морду їй як плюне — тьху! Ага, відступив клубок у горлянці, пішло повітря. Озирнувся — зникли чорні хвилі, тільки серце калатає— скоріш-скоріш… У хату побіг.
— Зараз принесу твоїх сестричок, — Ларочці. — Тільки щоб оце лягла на постіль і не вставала, поки не повернуся.
Ларочка у ліжку завмерла, тільки оченята сяють. Стьопка дістав паспорта. усі гроші з полиці.
— Тато скоро… Скоро…
У Рокитне повернувся аж наступного дня пообідь. Розхристаний, утомлений, щасливий. Два згортки малих галасливих на стіл поклав і оголосив закляклій бібліотекарці:
— Щоб я тебе, стерво погане, біля дітей не бачив. Вб'ю.
Рокитнянці аж пересварилися, такий диспут улаштували навколо Барбулякових близнючок. Одні казали, що німець спеціально жінку в бібліотеку загнав, а сам щодня бігає на ферму по свіже коров'яче молоко і годує дівчаток. шоб оце не працювати у бригаді. Інші ставали на захист німця і погоджувалися, що у бібліотекарки, скоріш за все, молоко погане, тому близнючки й годуються від колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схвалювали Стьопчиного вчинку — де це було таке щоби батько роботу кинув за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.
— Та він завжди пришелепуватим був, — плювалися.
Тетянка швидко прийшла до тями і зрозуміла головне на селі ніхто не знає що близнючки не Барбулякові. Німець мовчить, як партизан, інші язиками не плескають. От і виходить, що в Рокитному не знали про її з Попереком походеньки, бо. якби хоч одна язиката баба в те вікно бібліотечне, про яке Маруся казала, підгледіла, про близнючок уже таких казок понаскладали б, хоч книжку пиши. «Брехала Маруська, що під клубом про нас з Попереком пліткують!» — вирішила і стала далі думати.
По всьому — тільки Маруська знала про Тетянчиного коханця. Виходить, таки вона у район писала! Вона Тетянчиного перспективного кавалера з Рокитного виперла. Навіщо? Так зрозуміло ж! Щоби свого Льошку в крісло голови посадити. Від такого приголомшливого висновку бібліотекарці аж щелепи звело. Навіть вискочила з бібліотеки, оббігла, знайшла начебто невисоке вікно і спробувала у нього зазирнути. Глянула — високі книжні полиці геть усе заступали, нічого крім них не видно.