Щільніше до дверей. Бронзова ручка у товсте черевце увіп'ялася. Відступила, власний живіт помітила, всміхнулася. На світських тусовках, які пані Женя вважала культурними подіями і не пропускала, будь то «Рогпо Раггу», оглядини весільної сукні дочки президента чи презентація нового альбому чергової «зірки» з силіконовими грудьми, вона примудрялася так рясно обвішуватися довгими золотими прикрасами, що товстий живіт за ними не відразу й помітиш. Зиркне якесь молоде та нахабне на пані Женю, а там, де повинен бути живіт, коштовностей з півкіло. І хай думає молоде та нахабне, у чому щастя.
Євгенія щільніше притулилася до дверей і почула…
— Дівчина наклала на себе руки через тебе? — спитав Сердюк.
— Ну… Так виходить, — вичавив Макс.
Євгенія заклякла тільки на мить. Грюк! Як дала кулаком по дверях, дуб здригнувся і встояв, а бронзові замки, мабуть, не італійські, як дизайнери-оформлювачі клялися, а з турецького базару, бо розлетілися в шмаття, і трепетна мати стала на порозі.
— Женю… — Сердюк скривився, мов повен рот оцту набрав.
— Ти могла просто постукати…
— Вово, треба щось робити! — Пані Женя вже котилася кабінетом. — Я зателефоную двоюрідній сестрі у Дрезден. Вона підтвердить, що Макс був у неї, коли… — До Макса: — Коли це сталося, синочку?
— Минулої ночі.
— От і добре! — з азартом. Дай їй скруту, вона її скрутить, ще й заробить. — А ти на цей момент пив молоко на тітчиній фермі під Дрезденом.
Макс похмуро — на матір:
— Не вийде…
— Чому?
— Там якийсь чоловік крутився… Він бачив, як дівчина з Максового «мазераті» вийшла… — Володимир Гнатович нервово міряв кабінет кроками.
— Точно бачив? — кинулася до Макса мати.
— А я звідки знаю?! — безпорадно знизав плечима Макс. — Я не наважився його запитати. Він усю ніч під мостом тирлувався.
— І де він? Де він зараз? — наступала мати.
— Я йому номер у готелі зняв.
— Навіщо?
— Рома Шиллєр порадив. Щоб до ранку цей чоловік не мав жодних контактів, потім… — Глянув на батька: — Тато допоможе вирішити його справу, і він поїде. Рома каже — це єдиний вихід, вдячні не здають.
— Молодець! — кивнула мати.
Сердюк обвів сімейство важким гнітючим поглядом.
— Замовкніть, — сказав. — Йдіть звідси. Дайте подумати…
Пані Женя намірилася було прискорити мозкову діяльність чоловіка ультиматумом на кшталт: «Вово, якщо у Макса виникнуть проблеми, я тебе, падло, вигризу до нутрощів», — та глянула на чоловіка і передумала. В очах Сердюка без слів читалася відповідь: «У Макса ніколи не буде проблем. Ніколи».
Тук-тук! Рівно о дев'ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався — тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов'язкова усмішка — молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев'ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.
— Доброго ранку… — і рота роззявив.
Іван Степанович при повному параді — навіть капелюх на лисині — обережно сидів на краєчку широкого м'якого ліжка, — так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.
— Чого тобі, синку?
— Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, — дотримав марку портьє.
— Яке там. Поки усі цяцянки роздивився — уже й півні заспівали.
Портьє здивувався, та знаку не подав. — Чого бажаєте на сніданок? — справу знав. — На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посиланий кунжутом, мюслі з фруктами і без…
Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав — досить, досить!
— Дякую, синку, — ввічливо. — Нічого не треба. Своє маю.
Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.
— Чуєш? — йому у вухо. — Під дверима постоїш хвилин десять?
— Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, — із подивом.
До дверей… Озирається — Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї — сальця, хлібини шмат, огірка солоного.