ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  97  

Коноваленко усівся поруч із Сердюком, і вони години зо дві городи городили, намагаючись знайти вихід з кута, у який загнав їх старий Перепечай. Поодинокі грибники, що йшли з лісу до траси з повними кошиками, здивовано роздивлялися двох немолодих чоловіків у дорогих костюмах, що гілками малювали на піску якісь схеми, тихо, але завзято у чомусь переконували один одного, замовкали, коли помічали людей, проводжали їх ворожими поглядами і з натхненням поверталися до спору.

— Якщо старий думає, що так легко може нас завалити, він глибоко помиляється, — підвів риску Сердюк, коли сонце сіло і креслення на піску втратили будь-який сенс. — Ми теж недарма життя прожили. Так, Ростику?

— Вово, я дні за два з'ясую, що за люди поклали око на мій район, — почав Коноваленко.

— На наш район, — нагадав Сердюк.

— Домовилися, — погодився Ростик.

Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце — шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів. Сердюк і Коноваленко домовилися діяти спільно.

Володимир Гнатович сів за кермо, рушив у бік столиці вже по темному. Зустрічні авто сліпили фарами, та хід думок не порушували. Усе би нічого… Усе би нічого, аби тільки дружина не була Перепечаєвою донькою і Перепечай не вимагав повернути її додому. Сволота! Одна згадка про гладку крикливу Женю вивела Сердюка з нестійкої рівноваги. Тепер зрозуміло, чому Макс рвонув з дому. Служниця знала про Женьчині витівки, могла розповісти Максу… Сволота, сволота! Як би її тихо позбутися?..

— Шиллєр! — врешті згадав. — А де Шиллєр?!

Набрав Ромин номер, слухав довгі гудки. Шиллєр не відповідав. Щось нове… Володимир Гнатович раптом зрозумів, що не побачив Рому, коли, розлючений, вискочив з ресторану. Біля «Мисливця» стояли тільки дві автівки. Знову набрав Ромин номер.

— Де ти, Шиллєре?! — жбурнув мобільний на сидіння.

Поганий день. Скоріше додому, випити чарку коньяку спокійно і зважено обдумати надскладну ситуацію… В'їхав у місто і… застряг у довжелезному заторі. Сотні людей у своїх автівках нервово чекали, поки звільненою від них, як від лушпиння, дорогою промчить розкішна іномарка з владними номерами. П'ять хвилин чекали. Шість. Сім…

— Суки!

Сердюку уривався терпець. Вчепився в кермо, вдивлявся у порожній відтинок траси — коли вже з'явиться небожитель, заради якого перекрили рух?! Якого біса він… вони всі… повинні відкладати свої справи заради… — істерика обірвалася і розбилася. Володимир Гнатович Сердюк приголомшено озирнувся на водіїв у заторі, наче ті могли би прочитати просту і страшну думку, що раптом виникла і застрягла у мізках. «Без Перепечая я повернуся туди, звідки прийшов, — у народні маси», — бац у тім'я. Жахнувся — невже?! Забув про затор, на вустах усмішка розгублена: невже всі його успіхи, капітали, вплив — тільки результат умілої багаторічної гри турботливого татка Перепечая? А сам?.. Сам Сердюк нічого не вартий?

Порожнім відтинком перекритої траси промчало дороге авто, затор зрушив, позаду автівки Сердюка засигналили — заснув, чи що?! Володимир Гнатович зосередився на дорозі — ще дужче закортіло скоріше потрапити додому. Випити чарку коньяку, проаналізувати приголомшливе відкриття: якщо його, як теля, все життя вів Перепечай, значить, він… він уб'є Перепечая! Не знамо як — власною самостійністю, незалежними рішеннями, ножем по горлу чи просто зайвою пігулкою, але уб'є. Володимира Сердюка пригинати не можна.

Уже під'їжджав до «Царського села», коли зателефонував друг Купа, незвично напружено повідомив:

— Модельєр нахабно і підло оббрехав твою порядну дружину. Це все, що я можу тобі сказати. Ти ж не дурний. Роби висновки сам.

— Ти здурів?! — Сердюка телепнуло, ледь втримав кермо.

— Ну давай, Сердю. Тримайся. Мені не телефонуй. Я в Чорногорію. Готель купив на Адріатиці. Треба до ладу привести.

— Чекай! — закричав у трубку Володимир Гнатович. — Що відбувається? Хай… Хай цей мудак скаже мені в очі, що оббрехав…

— Не дивишся новин? Модельєра знайшли мертвим. У власній квартирі, — відповів Купа і відрубав зв'язок.

Як доїхав до дому? Не пам'ятає. У голові молотами — дарма усе це затіяв: і Макса рятувати, і дядькові помагати, он яку яму викопав, до самого Перепечая докопався, вже й не розуміє, що далі робити і як.

Увійшов до темної порожньої квартири. Скоріш у ванну кімнату, здер одяг, став перед дзеркалом… І побачив сиве — біле як гусячий пух — волосяне дерево на тілі. Фантазії та мрії вмерли. З колії у чисте поле — зась.

  97