Последние отзывы

  31  

Потім перед ними виросла щільна стіна живої зелені, на вигляд зовсім неприступна. Гілля невідомих дерев розходилося віялом одразу від коріння, цілковито вкрите сизим шкірястим листям; з густого переплетіння стирчали квіткові пагони з набухлими жовтими бруньками.

Древес зробив крок ліворуч — і в стіні появився проріз, а за ним — крута стежина. Ще крок — і відкрилася кругла, глибока улоговина, як чаша, з вінцем чагарника по краю. Вся чаша поросла м’якою травичкою, тільки посередині, на самому дні, росли три стрункі білі берези. Стежина, якою спускався Древес, була тут не єдиною: із заходу на схід вели ще дві, і ними рухалися інші енти, а багато вже зібралися коло беріз. Гобіти ошелешено вертіли головами: вони очікували, що одноплемінники Древеса будуть схожими, як схожі всі гобіти на погляд іноземця, а енти виявилися різними, як дерева в лісі. Один зростав у тіні та в тісноті, інший — на вільному сонечку, з одного насіння вийшов дуб, з іншого — горобина, ось так відрізнялися один від одного брати–енти. Літні бородані нагадували старі, але міцні дуби; інші — приземкуваті, з плисковатими руками — каштани. Енти молодші — високі, гнучкі, з гладенькою шкірою, як тополі чи клени; кучеряві, як липа чи горобина… Усього їх зібралося з півсотні. У перші хвилини Меррі й Піна приголомшило майоріння пишних зелених борід, ніг — довгих та коротших, тіл — струнких і окоренькуватих, багатопалих рук, розчепірених, як каштанове листя, чи вузьких та тонких, як вербове… Лише коли всі енти стали в коло, трохи схиливши голови, і почали придивлятися до двох незваних гостей на плечі Древеса, гобіти помітили, які схожі очі в цих диваків: нехай не такі глибокі, як у старійшини Древеса, але терплячі, вперті, задумливі, з таємничими зеленими іскорками.

А яка ж була їхня бесіда! Енти наче заворкували: хтось почав, інший підхопив, третій… і нарешті всі голоси звилися в єдину струну. Повільний наспів то гучнішав, то вщухав, час від часу спалахуючи сильніше то на одній частині кола, то на іншій. Пін нічого, ясна річ, не розумів, навіть окремих слів не міг розрізнити, але слухав із захопленням — такою чудовою здалася йому мова ентів; але потроху йому набридло. Час спливав, співу не видно було кінця, гобіт став підозрювати, що «неспішні» енти ще й не привітались один з одним. А якщо Древес влаштує поіменну перекличку, на це й трьох діб не вистачить. «Цікаво, — подумав Пін, позіхаючи, — як по–їхньому буде «так» і «ні»?»

І в ту ж хвилину Древес повернув до нього свою волохату голову.

— Егм–гм, шановний Піне, — сказав він, і енти всі разом замовкли. — Я знову забув, що вашому племені властива метушливість і нетерплячість. А втім, будь–хто швидко занудьгував би слухати промови, яких не розуміє. Можете поки оцо трохи погуляти. Я вже предстайив вас ентам, вонц вас розгледіли; переконалися, що ви — не орки, ї визнали правильність додавання нового рядка до переліку жителів землі. Більше ми поки що нічого не встигли, але для ентів і це немало, ми сьогодні швидко впораємося. А ви поки що прогуляйтеся, на північній стороні є джерело, там можна відпочити й напитися. Нам треба ще обмінятися деякими новинами, а тоді вже підійдемо до найголовнішого питання. Як тільки щось вирішиться, я вас знайду.

Він поставив гобітів на землю. Меррі й Пін, перш ніж піти, ввічливо вклонилися товариству. Судячи із співучих рулад і блиску очей, ентам це сподобалося. Від нічого робити гобіти піднялися західною стежиною й визирнули з–за живої огорожі. Над урочищем підіймалися лісисті схили, а вдалині, над верхівками ялин, упиралися в піднебесся верхівки в сяючшгшОломах довічних снігів. Ліворуч, на південь, ліси хвилями спадали зі схилу й тонули в імлі, що приховувала ледь помішу смужку зелені — роханські степи.

— Ну ж бо, знавцю, скажи, з якого боку Ізенгард? — поцікавився Пін.

— Я не зрозумію, де ми знаходимося, — зізнався Меррі. — Ось ця верхівка зі снігом, мабуть, і є Метадрас, а долина Ізенгарда, наскільки я пам’ятаю, лежить у розвилці гірських пасом. Тоді виходить, що цей височезний хребет якраз її й прикриває. Точно, точно: дивись, ліворуч від піка дим ртоїть!

— А що Саруманове лігво собою являє? Я все гадаю, чи під силу цим диво–деревам з ним упоратися…

— І я теж про це думаю, — зітхнув Меррі. — Я чув, там замість стін — суцільне коло скель, одні–єдині ворота, а всередині неприступна вежа Ортханк. У ній і мешкає Саруман. І, здається, якась річка протікає. Ну що можуть енти з таким господарством зробити? Щоправда, ми їх поки що погано знаємо. Вони такі кумедні, ліниві, важкодуми… А може, куди грізніші, ніж здаються? Знаєш, я б не хотів опинитися на місці їхніх ворогів…

  31