Последние отзывы

  100  

— З тієї хвилини, як ти вперше виріс переді мною з трави на пагорбі, я полюбив тебе, — відповів Еомер. — І я тебе ніколи не залишу. Але зараз на мене чекають вдома термінові справи. А коли все буде приготоване, я повернуся за тілом славетного ярла.

Еовіна сказала Фарамиру:

— І мені треба побувати на батьківщині, попрощатися з нею, допомогти братові. Коли ж мій названий батько ляже в рідну землю, я повернусь до тебе.

Настав час зяйнятися справами. Роханські вершники виїхали Північним Трактом; від воріт столиці до стін Пеленнору вони їхали між щільними рядами гондорців, що прийшли провести вірних друзів. Усі, хто прибув у Гондор здалеку, з легким серцем роз’їжджалися додому. А в місті вирувала робота, і багато знаходилося бажаючих докласти рук: лагодити, відбудовувати, заліковувати сліди війни й виганяти пам’ять про навалу Тьми.

Гобіти залишилися в Мінас–Тіріті разом з Леголасом і Гімлі. Арагорну важко було розстатися з друзями–храните–лями.

— Всьому настає кінець, — казав він, — але ви заждіть ще трохи, щоб побачити завершення історії, яку ви самі так відважно створили. Наближається день, про який я мріяв довгі роки, з часів моєї юності, і коли він наступить, цей день, я хотів би бачити поряд вас, друзі мої!

Однак про який день йдеться, Арагорн не пояснював. Колишні Хранителі разом з Гандальфом оселилися в красивому і затишному будинку і проводили дні, гуляючи по місту.

— Ти не знаєш, на що натякає Арагорн? — запитав якось Фродо в Гандальфа. — Нам тут добре, і їхати не тягне, але час іде, Більбо жде, і мій дім стоїть порожній у Гобітанії.

— Щодо Більбо, — відповів маг, — він чекає того ж самого дня і знає, чому ви затримуєтесь. Час, звичайно, йде, але зараз лише травень, до розпалу літа далеко. Це тільки нам здається, нібито світ перевернувся, але дерева й трави пам’ятають, що з того дня, як ти вийшов з дому, круговорот року ще не завершився.

— Послухай–но, Піне, — зауважив Фродо, — чи ти й справді вважаєш, що Гандальф став не такий потайний? Це в нього, мабуть, було від утоми. А тепер він, схоже, отямився!

— Дехто любить заздалегідь знати, чим його почастують, — пирскнув Гандальф, — але ті, хто готує бенкет, воліють зберігати секрет: чим більша несподіванка, тим голосніші похвали. І потім, Арагорн теж чекає умовного знаку…

Одного чудового вечора Гандальф зник, і друзі марно гадали, що б це значило. А старий маг з Арагорном вийшли з міста до південних відрогів Міндоллуїну і там відшукали початок стежки* прокладеної багато сторіч тому. Ніхто не зважувався ходити по ній, бо вона вела до вершини, куди дозволялося підійматись лише королям. Вони вдвох підіймались по кручі, поки не зупинилися неподалік від засніженого піка, на увалі над прірвою, між відрогами Міндоллуїну. Вже світало, з гори можна було розрізнити лани й місто, що розкинулося прямо під ногами, долину Андуїну і далекі Імлисті Гори в золотавому серпанку. З одного боку виднілися сірі хребти Прирічного узгір’я і водоспади Раурос, з другого примхливо вилася Велика Ріка аж до Пеларгіра, а ще далі світла крайка, злита з небокраєм, нагадувала про Море.

— Ось усі твої володіння, зародок прийдешнього, ще більшого королівства, — сказав Гандальф. — Третя Епоха кінчається. Ти маєш стати зачинателем і зберегти все, гідне збереження. Правда, багато чому відтепер кінець. Зникла сила Трьох Перснів. Усі землі, видимі звідси і сховані за обрієм, стануть землями людей. Настала їхня доба. Плем’я Першонароджених зів’яне чи відійде.

— Знаю, друже мій. І все ж таки я хотів би й надалі користуватися твоїми порадами.

— Недовго вже, — відгукнувся Гандальф. — Я був Ворогом Саурона, я виконав те, для чого посланий. Незабаром я піду. Тоді весь тягар ляже на тебе і твій народ.

— Але ж я смертний! Нехай у жилах моїх тече кров нуменорців і я проживу значно довше звичайного віку — все одно часу не так уже й багато. Коли ті, хто ще не народився, змужніють і зістаріють, зістарію також і я. Якщо моя мрія не здійсниться, хто правитиме Гондором і всіма народами нашого союзу? Дерево в Цитаделі, як і раніше, мертве. Де ж ознаки надії?

— Відвернися від квітучого світу, стань обличчям до вічної зими!

Арагорн обернувся і подивився на схил, що опадав зморшками униз від межі снігів. Там, серед голого каміння, виднілася тоненька, як прутик, жива рослинка. Арагорн піднявся ближче. На самій межі снігу й каменю молоденьке, десь на три фути, деревце випустило свіжі листочки, округлі, темні зверху, знизу зі сріблястим пушком; на верхівці розкрилася китиця сніжно–білих квіток, що відбивали сонце.

  100