Особенно,... 
154 
Гаррі турботливо загорнув ельфа у свою куртку. Рон сів на край могили, скинув черевики й шкарпетки і поклав коло босих ельфових ніг. Дін вичаклував вовняну шапочку і Гаррі обережно надів її Добі на голову, заховавши його кажанячі вуха.
— Треба закрити йому очі.
Гаррі й не чув, як у темряві підійшли всі інші друзі. Білл був у дорожньому плащі, Флер—у великому білому фартусі, з кишені якого стирчала пляшечка косторосту. Бліда Герміона, закутана в позичений халат, ледве трималася на ногах. Коли вона підійшла, Рон її пригорнув. Луна, в накинутій наопашки шубі Флер, нахилилася й делікатно торкнулася пальцями ельфових повік, прикриваючи ними його скляний погляд.
— Отак, — тихо сказала вона. —Тепер він може спати. Гаррі поклав ельфа в могилу, розташував його крихітні руки—ноги так, наче той відпочиває, а тоді виліз нагору і востаннє подивився на маленьке тільце. Він ледве стримав ридання, пригадавши похорон Дамблдора, численні ряди золотих стільців, міністра магії в першому ряду, перелік Дамблдорових досягнень, велич білої мармурової гробниці. Він відчував, що Добі заслуговує не менш урочистого похорону, однак ельф лежав поміж кущів у грубо викопаній ямі.
— Мабуть, треба щось сказати, — порушила тишу Луна. — Я перша, можна?
Усі глянули на неї, а вона звернулася до мертвого ельфа на дні могили.
— Дуже—дуже тобі дякую, Добі, за те, що визволив мене з того підвалу. Це так несправедливо, що загинув саме ти, такий добрий і відважний. Я ніколи не забуду, що ти для нас зробив. Маю надію, що зараз ти щасливий.
Вона повернулася й очікувально глянула на Рона. Той прокашлявся і сказав охриплим голосом: —Так… дякую, Добі.
— Дякую, — пробурмотів Дін.
Гаррі ковтнув слину.
— Прощавай, Добі, — сказав він. Більше він ні на що не спромігся, втім, Луна все за нього висловила. Білл підняв чарівну паличку — і купа свіжовикопаної землі здійнялася й акуратно засипала могилу, утворивши невеличкий червонястий горбик.
— Ви не проти, якщо я ще трохи тут побуду? — запитав Гаррі друзів.
Вони щось нерозбірливо пробурмотіли. Хтось легенько поплескав його по спині і всі пішли назад до будинку, залишивши Гаррі наодинці з ельфом.
Він роззирнувся — клумби були обкладені великими білими, відполірованими морем каменями. Він узяв чи не найбільший і поклав його, наче подушку, над тим місцем, де спочивала голова Добі. Намацав у кишені чарівну паличку.
їх там було аж дві. Він уже забув перебіг подій, не міг зараз пригадати, чиї це були чарівні палички. Лише пам'ятав, як вихоплював їх у когось із рук. Вибрав коротшу, бо вона була приємніша в руці, і націлив на камінь.
Поволі, підкоряючись його вказівкам, на поверхні каменя з'явилися викарбувані літери. Він знав, що Герміона зробила б це охайніше і, мабуть, швидше, але хотів сам позначити це місце, так само, як і сам хотів викопати могилу. Коли Гаррі розігнувся, на камені лишився напис:
- Тут лежить Добі, вільний ельф.
Ще кілька секунд дивився на свою роботу і поволеньки пішов. Шрам посіпувався, а в голові юрмилися думки, що сяйнули йому в могилі, ідеї, що сформувалися в темряві — захопливі й жахливі.
Коли він зайшов у коридорчик, усі сиділи у вітальні, уважно слухаючи Білла. Кімната була світла й гарна, а в каміні палахкотіли принесені морем дрова. Гаррі не хотів забруднити килим, тому залишився стояти у дверях і прислухався.
— …пощастило, що Джіні на канікулах. Якби вона була в Гоґвортсі, то її схопили б раніше, ніж ми туди встигли б. Тепер ми знаємо, що вона теж у безпеці. Білл озирнувся й побачив біля порога Гаррі.
— Я забрав усіх з "Барлогу", — пояснив він. — Перевіз до Мюріелів. Смертежери вже знають, що Рон з тобою, і тепер наша родина стане їхньою мішенню… не проси пробачення, — додав він, побачивши, як Гаррі міняється на лиці. — Тато вже кілька місяців казав, що все це лише питання часу. Нас і так завжди вважали найбільшими зрадниками роду.
— Як вони захищені? — запитав Гаррі.
— Чарами Довіри. Тато — тайнохоронець. Цей будинок ми теж захистили. Тут тайнохоронець — я. Ніхто з нас не ходить на роботу, але це зараз не найважливіше. Коли оклигають Олівандер і Ґрипхук, ми їх теж відправимо до Мюріелів. Тут небагато місця, а в них — повно. Ґрипхукові ноги вже гояться, Флер напоїла його косторостом. Мабуть, десь за годину зможемо його вже перевезти…
— Ні, — заперечив Гаррі, і Білла це здивувало. — Вони обидва будуть мені потрібні тут. Я мушу з ними побалакати. Це дуже важливо.
154 
