Последние отзывы

  190  

Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м'який співучий голос дверного кільця: —Де діваються зниклі предмети?

— Звідки я знаю?! Заткнися! — прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти — Амікусові Керроу. — Алекто? Алекто?Ти там? Ти його впіймала? Від чини двері!

Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.

— АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера… ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ! — ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.

— Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?

— Намагаюся… зайти… в ці кляті… двері! — прокричав Амікус. — Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!

— А хіба ваша сестра не там? — запитала професорка Макґонеґел. —Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вона відчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.

— Вона не відповідає, стара ти швабра! Сама'іх відчини! Чула? Відчиняй негайно!

— Авжеж, як забажаєте, — з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:

— Де діваються зниклі предмети?

— У небуття, тобто у вічність, — відповіла професорка Макґонеґел.

— Гарно сказано, — відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.

Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до

вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.

— Що вони зробили, паршиві щенята? — волав він. — Я всіх закляну "Круціатусом", поки не зізнаються, хто це зробив!… Що ж тепер скаже Темний Лорд?! — репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі. — Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!

— її тільки приголомшено, — роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту. — Нічого їй не станеться.

— Ні, чорта лисого, станеться! — ревів Амікус. — Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!

— "Маємо Поттера"? — різко перепитала професорка Макґонеґел. — Як це розуміти: "маємо Поттера"?

— Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рей—венкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!

— Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!

Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося

в його грудях.

— Нам сказали, що він може тут з'явитися! — повторив Керроу. — Звідки мені знати навіщо?

Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.

— Ми все звернемо на дітлахів, — вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість. — Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, — подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, — і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги… нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?

— Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, — пополотніла професорка Макґонеґел, — тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідо мити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.

— Що—що?

Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.

— Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел.

  190