225 
З темряви випливла Геґрідова хижа. Вікна не світилися, Іклань не шкрябався в двері й не зустрічав гостей глухим гавкотом. Гаррі згадав усі візити до Геґріда, блиск мідного чайника на вогні, тверде, як камінь, печиво і велетенських черв'яків,
і його широченне бородате обличчя, і Рона, що блював слимаками, й Герміону, що допомагала рятувати Норберта…
Пішов далі, вийшов на узлісся й зупинився.
Між деревами аж кишіло дементорами. Він відчував їхній холод і не мав певності, що зможе повз них пройти. Сили вичаклувати патронуса вже не було. Він не міг стримати тремтіння. Помирати, зрештою, не так і легко. Кожен його подих, пахощі трави, подув прохолодного вітерцю на обличчі — це все таке дорогоцінне. Інші люди мали перед собою довгі роки, час, який можна марнувати, час, який тягнувся повільно — а він хапався за кожнісіньку секунду. Думав, що вже не може ступити й кроку, і водночас розумів, що мусить це зробити. Завершилася довга гра, снич уже в руках, пора спускатися на землю… Снич. Негнучкими пальцями він намацав його в капшучку на шиї і вийняв.
Я відкриваюся наприкінці.
Швидко й важко дихаючи, придивився до нього. Зараз, коли він хотів, щоб час спливав якомога повільніше, а час, навпаки, пришвидшився, розуміння прийшло негайно, випередивши думки. Наприкінці — це ж зараз. Ця мить настала.
Він притулив золотистий метал до вуст і прошепотів:
— Я скоро помру.
Металева оболонка розкрилася. Він опустив тремтячу руку, підняв під плащем Дракову чарівну паличку й пробурмотів:
— Лумос.
Між двома половинками снича лежав чорний камінь з нерівною тріщиною по центру. Воскресальний камінь тріснув по вертикальній лінії, що символізувала бузинову паличку. Трикутник і коло, символи плаща й каменя, ще можна було
розрізнити.
І знову Гаррі все збагнув, навіть не замислюючись. Не йшлося про те, щоб повернути їх сюди, бо він сам незабаром мав до них приєднатися. Не він їх витягував, а вони кликали його.
Він заплющив очі і тричі повернув камінь у руках. Він знав, що це сталося, бо почув навколо себе легенькі порухи — і припустив, що це тендітні тіла шукають точки опори на землі, на всіяному гілочками ґрунті узлісся.
Вони не були привидами, хоч і були доволі безплотні. Радше нагадували Редла, що колись давно вирвався зі щоденника і був майже матеріалізованою пам'яттю. Реальніші за привидів, хоч і не такі, як живі тіла, вони рухалися до нього, і їхні обличчя осявали приязні посмішки.
Джеймс був на зріст точнісінько такий, як і Гаррі. У тому одязі, в якому загинув, волосся розкуйовджене, окуляри трохи перекошені, як у містера Візлі.
Сіріус був високий, гарний і набагато молодший, ніж його пам'ятав Гаррі. Він ішов легко й елегантно, тримаючи руки в кишенях і всміхаючись.
Люпин теж був молодший і не такий занедбаний, з темнішим і густішим волоссям. Видно було, що він радий опинитися в знайомих місцях, де він усе обходив юнаком.
Лілі всміхалася йому найширше. Підійшовши близько, вона відкинула своє довге волосся і її зелені очі, такі ж, як у нього, жадібно вбирали кожну рисочку його обличчя, немовби вона ніяк не могла надивитися.
— Ти такий відважний.
Він не міг говорити. Милувався мамою, не зводячи очей, і думав, що міг би дивитися на неї вічно, і все йому було б мало.
— Ти вже майже там, — сказав йому Джеймс. — Дуже близько. Ми так… пишаємося тобою.
— Це боляче?
Наївне питання зірвалося з уст Гаррі, перш ніж він спохо—пився.
— Помирати? Анітрохи, — відповів Сіріус. — Швидше й легше, ніж засинати.
— І він воліє, щоб це сталося швидко. Хоче покласти цьому край, — додав Люпин.
— Я не хотів, щоб ти помер, —сказав Гаррі. Ці слова злетіли самі по собі. — Ніхто з вас. Вибачте… Він звертався насамперед до Люпина, благаючи його. —…якраз, коли в тебе народився син… Ремусе, мені так гірко…
— Мені теж гірко, — зітхнув Люпин. — Жаль, що я його вже не побачу… але він знатиме, для чого я загинув, і маю надію, що зрозуміє. Я намагався зберегти світ, у якому він житиме щасливо.
Прохолодний вітерець, що линув, здавалося, з самих нетрів лісу, розкуйовдив волосся в Гаррі над чолом. Він розумів, що вони не скажуть йому йти далі, що це має бути його власне рішення.
— Ви будете зі мною?
— До самого кінця, — відповів йому Джеймс. —А вони вас не побачать? — запитав Гаррі.
— Ми — частина тебе самого, — пояснив Сіріус. — Неви дима для інших.
Гаррі глянув на маму.
225 
