234 
Вони обидва впали і на якийсь час знепритомніли, а тепер обидва поверталися до тями…
— Володарю, дозвольте мені…
— Я не потребую допомоги, — холодно урвав Волдеморт, і хоч Гаррі цього й не бачив, але міг уявити, як Белатриса опускає свою послужливо простягнуту руку. —Хлопець… він мертвий?
На галявині запала мертва тиша. Ніхто не наближався до Гаррі, але він відчував на собі зосереджені погляди, що неначе втискали його міцніше в землю, і лише потерпав, щоб не смикнувся зрадливо палець або повіка.
— Ти, — звелів Волдеморт, а тоді щось бахнуло й почувся короткий скрик болю. — Оглянь його. Скажи мені, чи він мертвий.
Гаррі не знав, кого послали для перевірки. Він тільки й міг, що лежати, слухаючи, як по—зрадницьки калатає серце, й чекати, поки його обстежать. Та водночас він помітив, хоч це й невелика була радість, що Волдеморт остерігається до нього підходити, бо підозрює, мабуть, що не все пішло за його планом…
Руки, лагідніші, ніж Гаррі очікував, торкнулися його лиця, підняли повіку, залізли під сорочку й лягли на груди, перевіряючи, чи не б'ється серце. Він чув швидке дихання жінки, її довге волосся лоскотало йому обличчя. Він знав, що вона відчувала під ребрами ритмічні удари життя.
— Драко живий? Він у замку?
Шепіт був ледь—ледь чутний. її вуста були за дюйм від його вуха, а голова нахилена так низько, що довге волосся затуляло його обличчя від свідків.
— Так, —видихнув він у відповідь.
Відчув, як стислася рука в нього на грудях, аж нігті вп'ялися в шкіру. Тоді вона забрала руку і випросталася.
— Він мертвий! — сповістила всім Нарциса Мелфой.
І аж тепер усі закричали, переможно загорлали й затупотіли ногами, і Гаррі побачив крізь повіки спалахи червоного й срібного світла, яким смертежери, святкуючи, стріляли вгору.
Усе ще прикидаючись мертвим, він усе зрозумів. Нарциса знала, що проникнути в Гоґвортс і знайти там сина можна було тільки в лавах завойовників. Та їй уже було байдуже, чи переміг насправді Волдеморт.
— Бачите?! — верескливо крикнув Волдеморт, заглушивши галас. — Гаррі Поттер загинув від моєї руки, й жодна жива людина тепер мені не загрожує! Дивіться! Круціо!
Гаррі цього очікував. Знав, що його тілу не дозволять спокійно лежати в цьому лісі, знав, що його піддадуть приниженню, щоб довести Волдемортову перемогу. Його підкинуло в повітря, і треба було неабияких зусиль, щоб звисати безвольно, проте сподіваного болю він не відчув. Його знову і знову підкидали в повітря. З нього злетіли окуляри, а ще він відчув, як трохи сповзла під мантією чарівна паличка, та все одно вдавав, ніби його тіло обм'якле і неживе. Коли він уже востаннє упав на землю, уся галявина вибухла глузливими криками й пронизливим реготом.
— А тепер, — сказав Волдеморт, — підемо в замок і пока жемо їм, що сталося з їхнім героєм. Хто волочитиме труп? Ні… Стривайте…
Усі знову зареготали, і за кілька секунд Гаррі відчув, як затряслася під ним земля.
— Понесеш його, — звелів Волдеморт. — Його буде чудово видно на твоїх руках. Ну, бери свого юного дружка, Геґріде. І окуляри… начепіть на нього окуляри… треба, щоб його впізнавали.
Хтось зумисне грубо насунув Гаррі на носа окуляри, однак величезні руки підняли його напрочуд делікатно. Гаррі відчував, як тряслися Геґрідові руки від стримуваних ридань, як великі сльозини бризкали згори, коли Геґрід узяв його попід плечі й коліна, наче кладучи в колиску, проте Гаррі не посмів ні порухом, ні словом натякнути Геґрідові, що не все ще втрачено.
— Пішов, — наказав Волдеморт, і Геґрід пошкандибав, продираючись крізь густі хащі, виходячи з лісу. Гілки чіпля ли Гаррі за волосся й одяг, але він лежав непорушно з трохи висолопленим язиком і заплющеними очима. Смертежери радісно репетували в темряві, Геґрід ридав, бредучи наосліп, і нікому й на думку не спало перевірити, чи не прослу—ховується пульс на незахищеній шиї Гаррі Поттера…
Двоє велетів ступали за смертежерами. Гаррі чув, як тріщать і падають дерева на їхньому шляху. Велети зчиняли стільки шуму, що птахи зривалися в небо й пронизливо верещали, і навіть крики смертежерів тонули в цьому галасі. Переможна процесія прямувала до узлісся, і за якийсь час Гаррі навіть із заплющеними очима відчув, як розступається темрява, і зрозумів, що дерева вже ростуть рідше.
— БЕЙН!
Гаррі ледь не розплющив очі від цього несподіваного Геґ—рідового вигуку.
— Шо, тішитеся, шо не встрягли в бійку, боягузливі ви шкапи? Радієте, шо Гаррі Поттер… п—п—помер?…
234 
