Последние отзывы

  43  

Чоловік-Вівця мовчав. А я більше не мав що сказати. Тиша була страшенно гнітюча — здавалося, ніби ми сидимо на дні глибокої ями. Тиша важким тягарем налягала на мої плечі. Під ним навіть мої думки обростали огидним твердим панциром, як глибоководні риби. І лише зрідка цю тишу порушувало слабке тріщання миготливої свічки. Чоловік-Вівця не відривав погляду від полум’я. І довго мовчав. Потім повільно підвів голову і глянув на мене.

— Ну то спробуймо з’єднати тебе з отим «щось», — сказав Чоловік-Вівця. — Щоправда, я не певен, що нам це вдасться. Роки вже не ті. І сил не так багато, як колись. Самі не знаємо, чи зможемо тобі допомогти. Але зробимо все, що в наших силах. Однак навіть якщо в нас щось вийде, то це не означає, що ти обов’язково станеш щасливим. Цього ми тобі не можемо гарантувати. Можливо, в тамтешньому світі тобі вже нікуди податися. Ми не впевнені, що це так, але ж ти сам раніше казав, що в тобі багато чого затверділо. А коли так, то назад дороги нема. І до того ж, ти вже немолодий.

— То що ж мені робити?

— Досі ти багато чого втратив. Багато чого важливого й цінного. І в цьому ніхто не винен. Річ у тому, що кожного разу на місце втраченого ти накладав своєрідну латку. Щось на зразок етикетки, хіба ні? А ти не повинен був цього робити. Ти накладав латки з того, що мав залишати для себе самого. І через те ти сам потроху зношувався… Чому? Навіщо ти так робив?

— Не знаю, — відповів я.

— А може, з цим не було іншої ради? Як з долею. Навіть не знаю, як точніше сказати…

— Схильність? — підказав я.

— Ага, саме вона! Схильність. От ми і думаємо… Ану ж ти робитимеш те саме, навіть якщо почнеш жити наново? Бо така схильність. А якщо така схильність перейде через певну межу, вороття назад не буде. Буде запізно. І тоді ми тобі не зможемо нічим зарадити. Ми вміємо охороняти це місце і з’єднувати з усім на світі. Все інше — нам не під силу.

— То що ж мені робити? — запитав я вдруге.

— Як ми вже казали, зробимо все, що в наших силах. Спробуємо тебе з’єднати, — відповів Чоловік-Вівця. — Та цього не досить. І ти мусиш постаратися. Сидіти, склавши руки, не годиться. Так ти нічого не досягнеш. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я. — І все-таки що мені робити?

— Танцюй, — сказав Чоловік-Вівця. — Поки звучить музика, не переставай танцювати. Ти розумієш, що ми кажемо. Танцюй! Не переставай танцювати!Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться. А як хоч раз ноги зупиняться — ми тобі вже не зможемо допомогти. Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди.І тоді тобі доведеться жити лише в цьому світі. Тебе швидко затягне в цей світ. А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй. І тоді все, що в тобі затверділо, почне потроху розм’якати. Хвороба ще не мала б стати невиліковною. Все, що можна використати, використовуй. Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним. Здається, ніби все у світі неправильне. А тому вони зупиняються.

Я підвів голову і знову втупився у тінь на стіні.

— Однак тобі нічого не залишається, як танцювати, — вів далі Чоловік-Вівця. — Й обов’язково якнайкраще. Так, щоб усі були в захваті від твого танцю. І тоді ми зможемо тобі допомогти. А тому танцюй! Поки звучить музика — танцюй!

Поки звучить музика — танцюй!

У голові знову прокотилася луна.

— Слухай, а що таке, по-твоєму, тутешній світ? Ти кажеш, що мене перетягне з тамтешнього світув тутешній.А хіба цей світ не мій? Хіба не для мене він існує? А коли так, то чому я не можу повернутися у свій власний світ? Ти ж сам казав, що цей світ реальноіснує.

Чоловік-Вівця похитав головою. Велетенська тінь знову колихнулася на стіні.

— Тутешня реальність відрізняється від тамтешньої. Тут тобі поки що жити не можна. Тут надто темно і надто просторо. Нам важко пояснити це словами. А крім того, як ми вже казали, подробиць ми й самі не знаємо. Звісно, цей світ — цілком реальний. І наша зустріч з тобою, і наша розмова відбувається насправді.

У цьому немає сумніву. Та це не означає, що реальність буває тільки одна. Їх може бути кілька. Кілька варіантів реальності. Ми ж вибрали собі цю. Бо в ній немає місця війні. І нам не довелося нічого викидати. А от у тебе все по-іншому. У тебе ще зберігається життєве тепло. І для тебе нинішнього тут занадто холодно. Та й їжі немає. Це місце не для тебе…

  43