50 
Вій зупинився, вдихаючи запахи землі; що глибше він їх удихав, то відчутнішим ставав для нього навколишній світ. Порожнечі в Монтегові вже не було. Тут є чим наповнити себе. І тепер завжди так буде.
Спотикаючись, він брів по сухому прибою листя.
І раптом у цьому світі незвичайного — щось знайоме.
Нога зачепилася за щось — воно глухо задзвеніло.
Він провів рукою по землі — праворуч, ліворуч.
Залізнична колія.
Покинута колія бігла від міста по країні, крізь гаї та ліси, вздовж річки.
Дорога, якою треба йти, хоч би куди вона привела. Це була єдина знайома річ серед новизни, той чарівний талісман, який ще знадобиться йому, до якого він може доторкнутися рукою, відчути під ногами, поки йтиме крізь зарості ожини, крізь моря запахів, доторків, відчуттів, крізь шелести й зітхання лісу. Він рушив по шпалах.
І, здивувавшись, рантом відчув, що напевне знає щось таке, чого, однак, не зміг би довести.
Через півгодини, змерзлий, обережно ступаючи по шпалах, гостро відчуваючи, як весь він — тіло, обличчя, рот, очі — всотує пітьму, як у вухах гудуть лісові звуки, а ноги кровоточать від колючок і горять од кропиви, він побачив попереду вогонь.
Вогонь блиснув, щез, знову з’явився — блимав, наче око. Монтег завмер: здавалося, цей вогник можна загасити одним подихом. Але вогник горів, і Монтег почав підкрадатися до нього. Минуло не менше п’ятнадцяти хвилин, перш ніж йому вдалося підійти досить близько; він зупинився і, причаївшись, почав дивитися на вогонь. Полум’я повільно коливалося, вигравало білим і червоним; воно здалося Монтегу якимсь дивним, бо було зовсім не таке, до якого він звик.
Вогонь нічого не спалював: він грів!
Монтег бачив руки — вони простягалися до вогню; видно тільки руки людей — тіла тонули в темряві. Над руками — застиглі обличчя; їх оживляли лише тремтливі виблиски полум’я. Монтег і не уявляв, що вогонь може бути таким. Він і не гадав, що вогонь може не тільки віднімати, а й давати. Навіть запах у нього був інший.
Монтег стояв отак бозна-скільки, охоплений безглуздим, але приємним почуттям, ніби він — лісовий звір, світло вогнища виманило його з пущі. У нього були вологі очі, густі вії, гладенька шкура, шершавий ніс, ратиці, розлогі роги, а кров, якби пролилася на землю, запахла б осінню. Він довго стояв, дослухаючись до теплого тріскоту полум’я.
Навколо вогнища панував спокій, спокій проступав на обличчях людей, і було доволі часу посидіти під деревами біля покинутої залізничної колії й подивитись на світ, охопити його поглядом, наче він скупчився отут, коло цього багаття, наче світ — це шматок сталі, а люди мусять перекувати його. І не тільки вогонь здавався інакшим. Тиша також була інакша. Монтег рушив до цієї особливої тиші, від якої, здавалося, залежала доля світу.
Потім почулися голоси; люди про щось балакали, але він не міг добрати, про що саме. Голоси то злітали, то плавно спадали — перед людьми був весь світ, і вони розглядали його; вони знали землю, дерева й місто, що лежало за річкою, в кінці залізничної колії. Вони говорили про все, не було нічого такого, про що б вони не могли розмовляти, — Монтег відчув це по жвавих інтонаціях їхніх голосів, по зацікавленості, пристрасті й подиву, з якими вони говорили.
І тоді один з них підвів очі й побачив Монтега; побачив уперше (а може, всьоме), і чийсь голос озвався до прибулого:
— Гаразд, виходьте вже!
Монтег ступнув назад у нічну тінь.
— Та не бійтеся, — пролунав той самий голос. — Ласкаво просимо до нашого товариства.
Монтег повільно підійшов до вогнища; круг нього сиділи п’ятеро літніх чоловіків у темно-синіх бавовняних штанях і таких самих сорочках та куртках. Він не знав, що їм сказати.
— Сідайте, — мовив старий, що, певне, був і за старшого. — Хочете кави?
Монтег дивився, як темна паруюча рідина ллється в складаний бляшаний кухоль, хтось подав йому цей кухоль. Він боязко сьорбнув — люди зацікавлено поглядали на нього. Гаряча кава обпікала губи, але це було приємно. Обличчя людей, що сиділи біля вогнища, заросли бородами, але бороди охайні, підрізані. Руки в цих людей чисті. Вітаючи гостя, всі підвелись, а тепер знов сиділи. Монтег пив каву.
— Дякую, — проказав він. — Щиро дякую.
— Просимо ласкаво, Монтег. Моє ім’я Гренджер. — Ватажок простяг йому невеличку пляшечку з якоюсь безбарвною рідиною. — Це теж випийте. Воно замінить хімічний склад вашого поту. Через півгодини ви пахнутимете не собою, а запахами двох інших людей, А що за вами женеться механічний пес, то не завадить випити цю рідину до дна.
50 
