— І то непогано, — мовив він.
— Ми будемо зустрічатися?
— Не знаю, Сейро. Чи треба?
— Ні. Мабуть, ні. Це було б надто просто, еге ж?
— Так, дуже просто.
Вона підійшла і потяглась поцілувати його в щоку.
Він почув дух її волосся, чистого й запашного.
— Бувай здоровий, — прошепотіла вона. — Я думатиму про тебе.
— На все добре, Сейро, — сказав він і торкнувся пальцем її носа.
Вона повернулась і сіла за кермо машини — ефектна молода жінка, чий чоловік неухильно йде вгору. «Мабуть, наступного року вони їздитимуть уже не в „пінто“», — подумав Джонні.
Засвітилися фари, тихо застугонів, наче швацька машинка, невеличкий мотор. Сейра махнула Джонні рукою і виїхала на під’їзну дорогу. Джонні стояв біля чурбака, застромивши руки в кишені, й спостерігав, як віддаляється її машина. У серці його ніби щось замкнулося. Та це не так уже й важило. І то було найгірше — що це не так уже й важить.
Він постояв, аж поки червоні задні ліхтарики зникли з очей, тоді піднявся на веранду й зайшов у дім. Батько сидів у високому кріслі у вітальні. Телевізора він не ввімкнув. Сидів і дивився на розкидані по килимку іграшки, що їх відшукав у комірчині.
— Приємно було знов побачити Сейру, — сказав Герб. — Ви з нею… — Він на якусь, майже невловну, мить завагався. — …добре провели час?
— Так, — відповів Джонні.
— Вона ще приїде?
— Ні, не думаю.
Вони з батьком дивились один на одного.
— Ну що ж, може, це й краще, — нарешті промовив Герб.
— Еге ж. Може, й так.
— Колись ними грався ти, — сказав Герб, стаючи навколішки й збираючи іграшки. — Я віддав цілу купу Лотті Жедро, коли вона народила двійнят, але згадав, що трохи ще лишилося. Я їх сховав.
Він брав їх одну по одній, крутив у руках, розглядав і складав у коробку. Спортивний автомобільчик. Бульдозер. Поліційний фургончик. Пожежна машина, з якої злізла майже вся червона фарба, там, де її хапало мале рученя. Герб відніс їх назад до комірчини і сховав.
Після того Джонні цілих три роки не бачив Сейри Хезлітт.
Розділ шістнадцятий
1
Сніг того року випав рано. Вже на початку листопада він укрив землю дюймів на шість, і тепер, вирушаючи в свою щоденну прохідку до поштової скриньки, Джонні мусив залазити в старі зелені гумові чоботи й надягати стару куртку-штормівку. Два тижні тому Дейв Пелсен прислав йому бандероллю підручники, за якими він мав викладати з січня, і Джонні вже почав накидати приблизні плани уроків. Йому не терпілося повернутись до школи. Дейв і помешкання йому підшукав — на Хауленд-стріт у Клівз-Мілзі. Хауленд-стріт, 24. Джонні сховав папірець з адресою в гаман, бо назва вулиці та номер будинку, на його досаду, щораз вислизали з пам’яті.
День був похмурий, з низькими хмарами, термометр показував близько семи градусів морозу. Поки Джонні простував під’їзною дорогою, у повітрі знов закружляли пластівці снігу. Він був на дорозі сам і тому, не соромлячись, висунув язика, щоб зловити сніжинку. Тепер він уже майже не кульгав і взагалі почував себе чудово. Ось уже два тижні, а то й більше, як його перестали мучити напади головного болю.
У поштовій скриньці були якийсь рекламний проспект, свіжий номер «Ньюсуїк» і невеликий цупкий конверт, адресований Джонові Сміту, але без зворотної адреси. Джонні розкрив його дорогою назад, застромивши решту в бічну кишеню куртки. Він вийняв з конверта якийсь друкований аркуш, побачив зверху слова «Всепроникний погляд» і зупинився на півдорозі.
То була третя сторінка журналу за минулий тиждень. Угорі привертала око «викривальна» історія про симпатичного коміка з детективного телесеріалу: як виявилося, його двічі виключали зі школи (двадцять років тому) і один раз заарештували за зберігання кокаїну (шість років тому). Просто-таки сенсаційна новина для американських хатніх господарок. Далі йшла зернова дієта, фото якогось вундеркінда і розповідь про чудесне зцілення в Лурді десятирічної дівчинки від церебрального паралічу («Лікарі не знають, що сказати!» — переможно сповіщав заголовок). А внизу сторінки була обведена олівцем статейка без підпису під заголовком: «„Ясновидець“ із Мену зізнається в шахрайстві».
«„Всепроникний погляд“ завжди вважав за потрібне не тільки давати читачам найвичерпніші відомості про екстрасенсів, яких уперто ігнорує так звана „велика преса“, а й викривати шахраїв і дурисвітів, що й досі стоять на заваді офіційному визнанню паранормальних явищ.