Особенно,... 
98 
— А він не впаде?
— Нічого з ним не станеться, хіба що захоче з’їсти котрусь з отих трісок.
— Вони завеликі, то я нащепав на розпал, — сказав Джонні, обережно, наче китайську вазу, ставлячи малого на землю. — Рубаю дрова — добра зарядка.
— Як ти себе почуваєш?
— Мабуть, кращого годі й сподіватися, — відповів Джонні, згадавши, як кілька днів тому спустив з веранди Річарда Діса.
— Це добре. Коли я приїздила до тебе минулого разу, ти був досить кволий.
Джонні кивнув головою.
— Операції…
— Джонні…
Він поглянув на Сейру, і в душі у нього знову сколихнулися сумніви, почуття провини, якісь приємні сподівання — все впереміш. Сейрині очі дивилися на нього щиро й спокійно.
— Що?
— Ти пригадуєш… про обручку? Він кивнув головою.
— Вона була там. Там, де ти сказав. Я викинула її.
— Он як? — Він анітрохи не здивувався.
— Викинула й ні слова не сказала Уолтові. — Вона труснула головою. — Сама не знаю чому. І тепер мене точить думка про це.
— Забудь, та й годі.
Вони стояли на сходах веранди лицем одне до одного. Щоки в Сейри палали, та очей вона не опустила.
— Є дещо таке, що я хотіла б довести до кінця, — сказала вона просто. — Те, що нам так і не випало нагоди докінчити.
— Сейро… — почав був він і замовк.
Ніяк не знав, що казати далі.
Внизу, недалеко від них, Денні прошкандибав кілька кроків, гепнувся на задок і, анітрохи тим не збентежений, радісно гугукнув.
— Атож, — провадила Сейра. — Не знаю, добре це чи погано. Я люблю Уолта. Він добрий чоловік, любити його легко. Мабуть, чи не єдине, на що я здатна, це відрізнити добру людину від лихої. Ден, той, з ким я зустрічалася в коледжі, був лихий. Ти дав мені відчути зовсім інше, Джонні. Якби не ти, я б ніколи не змогла правильно оцінити Уолта.
— Сейро, ти не повинна…
— Ні, повинна, — заперечила вона. Голос її став низький і напружений. — Бо таке можна сказати тільки раз у житті. І тебе або зрозуміють, або ні, але так чи так, а на цьому й кінець, бо надто важко заводити колись іще таку розмову. — Вона благально подивилася на Джонні. — Ти мене розумієш?
— Так, здається, розумію.
— Я люблю тебе, Джонні, — сказала вона. — І весь цей час любила. Я намагалася переконати себе, що нас розлучила воля божа. Але не знаю. Хіба несвіжа сосиска — то божа воля? Чи ті двоє серед ночі на шосе? Єдине, чого я хочу… — Тепер вона говорила з дивним притиском, і слова її звучали в холоднуватому жовтневому повітрі, мов дзвінкі удари карбувального молоточка по золотій платівці. — Єдине, чого я хочу, це те, чого нас позбавили. — Голос її затремтів, очі дивилися вниз. — Хочу всім своїм серцем, Джонні. А ти?
— Так, — мовив Джонні й простяг до неї руки. Але Сейра, похитавши головою, відступила, і він збентежився.
— Не при Денні, — сказала вона. — Може, це й дурниця, але я почуватиму себе так, наче прилюдно зраджую чоловіка. Я хочу всього, Джонні. — Її щоки знов запашіли, і ті принадні рум’янці паморочили Джонні голову. — Хочу, щоб ти обіймав мене, цілував, пестив… — Голос її знову затремтів і мало не урвався. — Мабуть, це недобре, але я не можу нічого з собою вдіяти. Хай недобре, зате справедливо. Чесно.
Джонні простяг руку й змахнув пальцем сльозу, що повільно сповзала по її щоці.
— І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.
— Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. — Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. — Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?
— Ні, — відказав він з усмішкою. — Але можемо спробувати.
Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.
— Він спатиме, — мовила вона.
3
Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір’ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум’янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.
Вони балакали про всякі малозначущі речі — квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен…
98 
