133 
На екрані телевізора Уолтер Кронкайт розповідав про новини політичного життя. Тепер, коли первинні вибори закінчились і до партійних з’їздів лишилися лічені тижні, з усього було видно, що в Джіммі Картера справа заметана і кандидатом від демократів висунуть його. А от Форд не на жарт зчепився з колишнім губернатором Каліфорнії Рональдом Рейганом. Дійшло до того, що репортери вже мало не лічили їхніх делегатів поіменно, і в одному із своїх нечастих листів Сейра Хезлітт писала: «Уолт тримає пальці рук (і ніг!) схрещеними, щоб Форд узяв гору. Як тутешній кандидат у сенат штату він уже думає про урочистий банкет. Він не знає, як де, але певен, що в нас у Мені Рейганові нічого не світить».
Працюючи кухарем у Кіттері, Джонні взяв собі за звичай двічі на тиждень їздити до Дувра, чи Портсмута, чи інших навколишніх містечок Нью-Гемпширу. Туди навідувались по черзі всі кандидати в президенти, і то була унікальна нагода побачити їх зблизька, ще без царственого ореола влади, яку котромусь із них судилося згодом прибрати до рук. Ці поїздки стали в нього своєрідним хобі, хоч, певна річ, дуже короткочасним. Коли передвиборна кампанія в Нью-Гемпширі скінчиться, кандидати помандрують далі, до Флориди, й навіть не озирнуться на прощання. І звісно, не одному з них доведеться поховати свої політичні амбіції десь на шляху між Портсмутом і Кіном. Джонні, що ніколи раніше не цікавився політикою — хіба тільки в період війни у В’єтнамі, — тепер став активним спостерігачем політичних подій, особливо після тієї історії в Касл-Року, в якій його незвичайний дар чи, може, його тяжкий хрест — хто зна, — відіграв таку помітну роль.
Він потискав руки Моррісові Юдоллу й Генрі Джексону. Фред Гарріс поплескав його до плечу. Рональд Рейган швидким професійним рухом бувалого політика двічі труснув йому руку й сказав: «Приходьте на виборчу дільницю, ваш голос нам допоможе». Джонні лише згідливо кивнув: хай собі містер Рейган гадає, що в його особі має в Нью-Гемпширі щирого прихильника.
Він майже чверть години балакав із Сарджем Шрайвером у вестибюлі страхітливого «Ньюїнгтон-Молла». Шрайвер, щойно підстрижений, поширюючи навколо себе дух одеколону й видимої невпевненості, з’явився у супроводі одного-єдиного помічника, чиї кишені були напхані відозвами, та агента-охоронця, що нишком колупав прища. Кандидат аж засяяв з радості, що його впізнали. А за хвилину чи дві перед тим, як вони попрощалися, до Шрайвера підійшов кандидат у якийсь місцевий орган і попросив автограф. Шрайвер приязно всміхнувся до нього.
Спілкуючись із цими людьми, Джонні кожного разу щось відчував, але то були здебільшого дуже загальні й невиразні відчуття. Як видно, потиски рук стали для них усього лише ритуалом, а їхні живі натури ховалися під міцним шаром прозорого пластику. І хоча Джонні зустрівся майже з усіма кандидатами, за винятком президента Форда, тільки раз до нього прийшло раптове, як удар електричного струму, прозирання, подібне до тих, що пов’язувались у його свідомості з Ейлін Мегон і — при всій їх несхожості — з Френком Доддом.
Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким «Плімутом» до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими вуличками, пошарпаними цегляними будинками й гостроверхими корпусами текстильних фабрик, що простяглися понад річкою, мов старовинне намисто. Того ранку він не мав наміру полювати на якогось політика — просто хотів поїздити по вулицях, поки на них не висипали люди й не розвіяли холодний і німотний лютневий чар, а потім вернутися до Кіттері й лягти поспати.
Він заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювались білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу.
Джонні проїхав півкварталу, залишив машину на стоянці й, рипаючи підошвами по втоптаному снігу, підійшов до воріт фабрики. Приставлений до Картера агент-охоронець таємної служби зміряв його чіпким поглядом і випустив з поля зору — чи так принаймні здавалося.
133 
