159 
В один з останніх вечорів того неоціненного тижня Джонні сидів у своєму котеджі й дивився за вікно, у м’яку та глибоку весняну сутінь. Чака вдома не було: поїхав на шкільну танцювальну вечірку зі своєю новою дівчиною, набагато розвиненішою за кількох попередніх. «Вона читає», — довірчо повідав він Джонні, як тямущий чоловік іншому тямущому чоловікові.
Нго вже не жив у садибі. Наприкінці березня він дістав американське громадянство, у квітні запропонував свої послуги одному з курортних готелів у Північній Кароліні, а три тижні тому його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.
— Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, — сказав він. — Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.
— Але ж тигр є, — заперечив Джонні.
— Так, — погодився Нго. — Десь є. А ви тим часом марнієте на очах…
Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.
Розділ двадцять третій
1
23 червня 1977 року Чак прощався зі школою. Джонні, що вбрався з цієї нагоди в свій найкращий костюм, сидів у задушній залі разом із Роджером та Шеллі Четсвортами й дивився, як йому, сорок третьому за списком, вручають атестат. Шеллі пустила сльозу.
Потім відзначали цю подію на лужку в садибі Четсвортів. День був гарячий і паркий. На заході копичилися важкі, багристо-череваті грозові хмари. Вони помалу повзли понад обрієм, але насуватися начебто не збирались. Розчервонілий після трьох «шприців» Чак підійшов до Джонні разом зі своєю подружкою Патті Стрейчен і показав випускний подарунок батьків — найновіший годинник «Пульсар».
— Я казав їм, що хочу робота, але вони не спромоглися, — мовив він.
Джонні засміявся. Вони ще трохи погомоніли, а тоді Чак рішуче, мало не грубувато випалив:
— Я хочу подякувати вам, Джонні. Коли б не ви, не бачити б мені сьогодні ніякого атестата.
— Ні, це не так, — заперечив Джонні. Його занепокоїло те, що Чак ладен був заплакати. — Добре зерно завжди проросте.
— От і я йому те саме кажу, — докинула Чакова дівчина.
За її окулярами ховалася до пори холоднувата вишукана врода.
— Може, — сказав Чак. — Може, й так. — Але я однаково знаю, хто стоїть за моїм атестатом. Дякую, дякую, дякую. — Він обняв Джонні й міцно притис до себе.
Аж раптом, наче спалах, сяйнула чітка, напрочуд виразна картина, що змусила Джонні схопитись рукою за голову, ніби Чак не обняв його, а вдарив. Ця картина закарбувалась у свідомості, немов відбиток з друкарського кліше.
— Ні, — мовив він. — Немає виходу. Не йдіть туди, ні ти, ні вона.
Чак розгублено відступив. Він також відчув щось. Щось холодне, темне й незбагненне. У нього враз пропало будь-яке бажання доторкатися до Джонні, в ту мить він волів більш ніколи до нього не доторкатись. Так наче раптом відчув, як воно лежати живому в труні, коли над тобою прибивають віко.
— Джонні… — мовив він і затнувся. — Що… що це…
До них саме підходив Роджер зі склянками в руках, та тепер вражено спинився. Джонні дивився через Чакове плече на далекі грозові хмари. Очі його були відчужені й затуманені.
— Вам не можна туди, — сказав він. — Там немає грозовідводів.
— Джонні… — Чак злякано подивився на батька. — Щось із ним таке… напад, чи що.
— Блискавка, — голосно сповістив Джонні. Люди почали обертатися до нього. Він простер руки. — Спалах вогню. Коротке замикання в стіні. Двері… тиснява, не вийти… Горять люди… пахне смажениною…
— Що це він каже? — зойкнула Чакова дівчина. Гомін голосів довкола завмер. Усі стояли з тарілками та склянками в руках і дивилися на Джонні.
Роджер ступив уперед.
— Джоне! Джонні! Що з вами? Отямтеся! — Він клацнув пальцями перед затуманеними очима Джонні. На заході зарокотав грім, наче там перемовлялися велетні, граючи в карти. — Що сталося?
159 
