Особенно,... 
73 
Він підводиться — мабуть, збирається піднятися схилом туди, де є хмиз для багаття, думає Роланд.
— Зачекай, — шепоче він, і Едді дивиться на нього. — Ні, справді, чому?
— Мабуть, тому, що я був тобі потрібен. Якби я наклав на себе руки, ти б помер. Трохи пізніше, коли ти знову станеш на ноги, я можу тойво… передумати. — Він оглядається довкола і глибоко зітхає.
— Роланде, може, в твоєму світі десь є Діснейленд чи Коні-Айленд, але те, що я бачив досі, поки що не надто надихає.
Він вирушає, зупиняється і знову озирається на Роланда. Його обличчя похмуре, хоча хвороблива блідість вже трохи зійшла. Напади дрожі минулися, і тепер він лише зрідка здригається.
— Іноді мої слова для тебе — темний ліс, правда?
— Так, — погодився стрілець. — Іноді я тебе не розумію.
— Тоді я розтлумачу. Існують люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Ти цього не розумієш, бо сам до таких не належиш. За інших обставин ти б використав мене і викинув геть, як ужитий паперовий пакет. Бог зіграв з тобою злий жарт, мій друже. Ти достатньо розумний для того, щоб це завдало тобі болю, і так само досить жорсткий, щоб зробити це, незважаючи ні на що. 1 ти б нічого не зміг із цим вдіяти. Лежи я на березі й волай про допомогу, ти б переступив через мене, якби я перешкоджав тобі дістатися до тієї довбаної Вежі. Ну як, це далеко від правди?
Роланд мовчить, тільки дивиться на Едді.
— Але ж не всі такі, як ти. Є люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Як у тій пісні Барбри Стрейзанд. Банально, але правда. Це просто інший спосіб сісти на голку, от і все.
Едді пильно дивиться на Роланда.
— Але якщо вже про це річ, то ти чистий, правда ж?
Роланд і далі дивиться на нього.
— От тільки твоя Вежа… — Тут Едді сміється — коротко й уривчасто. — Ти наркоман, Роланде, і твій марафет — Вежа.
— На якій війні? — шепоче Роланд.
— Що?
— На якій війні тобі відстрелили шляхетність і вміння прагнути до мети?
Едді відсахується, наче Роланд дав йому ляпаса.
— Піду принесу води, — коротко відповідає він. — Стережися повзучих гадів. Ми сьогодні чимало пройшли, але я досі не знаю, чи вони спілкуються між собою.
Він відвертається, але Роланд встигає помітити, яку останніх червоних променях заходу сонця блищать сльози на його щоках.
Роланд знову повертається обличчям до берега і спостерігає. Монстри повзають і питають, питають і повзають, але, схоже, і те, і те роблять безцільно. Вони наділені якимось розумом, але його вочевидь недостатньо для того, щоби передавати інформацію подібним до себе істотам.
«Господь не завжди запускає тобі тарілку в обличчя, — думає Роланд. — У більшості випадків, але не завжди».
Едді повертається із хмизом.
— Ну? — питає він. — І що ти думаєш?
— Ми в порядку, — хрипить стрілець, і Едді починає щось говорити, але Роланд втомився. Він лягає на спину і дивиться, як на фіолетовому балдахіні неба загоряються перші зірки і
тасуються карти
упродовж наступних трьох днів стрілець стабільно почав одужувати. Червоні лінії, що повзли шкірою його рук угору, спочатку змінили напрямок, потім стали світлішати і зрештою зникли. Наступного дня він то йшов сам, то дозволяв Едді себе волокти. Через день він уже взагалі не потребував, щоби його тягнули, просто через кожну годйну-дві обидва деякий час сиділи й відпочивали, поки він не переставав відчувати, що ноги в нього налиті свинцем. Саме під час цих зупинок і вночі, після вечері, поки не догоріло багаття й вони не вкладалися спати, стрілець почав слухати оповіді про Генрі та Едді. Він пам'ятав, як спочатку не міг зрозуміти, що робило стосунки між братами такими непростими, але після того, як Едді почав розповідати — затинаючись, з тією образою та тим гнівом, що походять від глибинного болю, стрілець міг би спинити його, міг би сказати: «Не хвилюйся, Едді. Я все розумію».
Та тільки це б не зарадило Едді. Едді розповідав не для того, щоби допомогти Генрі, бо Генрі був мертвий. Він розповідав, щоби навіки поховати Генрі. А заразом і нагадати собі, що Генрі мертвий, але він, Едді, живий.
Тож стрілець мовчав і не перебивав.
Суть була простою: Едді вважав, що він зіпсував братові життя. Генрі теж у це вірив. Можливо, він повірив у це сам чи тому, що так часто чув лекції матері, які вона читала Едді, наголошуючи на тому, що вони з Генрі пожертвували усім заради нього, аби Едді почувався в безпеці, якщо в цьому місті-джунглях таке можливо, аби він був щасливий, дуже щасливий, якщо в цьому місті-джунглях таке взагалі можливо, щоби він не закінчив, як його нещасна сестра, яку він ледве пам'ятає, але вона була така гарненька, царство їй Небесне. Зараз вона з янголами, і це, поза сумнівом, чудове місце, але мати не хоче, щоб Едді теж пішов до янголів передчасно, якщо його, як його сестру, зіб'є на дорозі якийсь п'яний псих, чи якийсь малий наркоманський покидьок заріже за двадцять п'ять центів, що лежать у Едді в кишені, й покине з кишками, розкиданими по тротуару, і саме тому, що вона знала, що Едді поки що не хоче йти до янголів, йому краще було в усьому слухатися старшого брата і завжди чинити так, як каже старший брат, і завжди пам'ятати, що заради любові до нього Генрі жертвує собою.
73 
