Особенно,... 
75 
Роланд нічого не сказав, але подумки почув голос Корта: «Провина завжди лежить в одному і тому ж місці, діточки ви мої: на тому, хто надто слабкий і кого можна в усьому звинуватити».
Дізнавшись правду, Едді спочатку був шокований, а потім розлютився. У відповідь Генрі не пообіцяв, що покине нюхати, а сказав Едді, що не звинувачує його за цей напад люті, він знає, що В'єтнам перетворив його на нікчемний мішок із лайном, він слабкий, він піде з дому, це найкраще, що він може зробити, Едді правий, тільки брудного наркаша, який перетворить хату на бардак, йому тут і не вистачало. Він просто сподівається, що Едді не надто сильно його засуджуватиме. Він визнає, що став слабаком, щось у В'єтнамі перетворило його на слабака, зробило його гнилим, таким самим гнилим, як шнурки кросівок і гумки в спідній білизні від сирості. У В'єтнамі було щось таке, від чого гниє душа, сльозливо зізнався Генрі. Він просто сподівається, що Едді пам'ятатиме всі ті роки, коли він намагався бути сильним.
Заради нього, Едді.
Заради мами.
Тож Генрі спробував піти з дому. А Едді, ясна річ, йому цього не дозволив. Едді безперестану мучило почуття провини. Едді бачив той вкритий шрамами кошмар, на який перетворилася колись здорова нога брата, і коліно, в якому тепер було більше тефлону, ніж кістки. У холі їхнього поверху відбулося змагання з перекрикування. Генрі, з очима, обведеними фіолетовими колами, одягнений у свою стару армійську форму, стояв біля виходу, тримаючи в руці спакований речовий мішок. Едді був майже голий, якщо не брати до уваги пари пожовтілих трусів. Генрі казав: «Едді, я тобі тут не потрібен, я тільки отруюватиму тобі життя, я це знаю», а Едді кричав: «Ти нікуди не підеш, ану повертай свій зад!» Так вони й сварилися, поки пані Макгурськи не висунулася з дверей своєї квартири і не закричала: «Можеш валити звідси чи залишатися, мені на це начхати, але тобі краще вже вирішити, і то швидко, або я викликаю поліцію!» Схоже, пані Макгурськи збиралася виплюнути ще кілька попереджень, аж раптом помітила, що на Едді немає нічого, крім трусів. «А ти, Едді Дін, просто розпусник», — додала вона і швидко сховалася, хряснувши дверима. Наче чортик із табакерки, тільки навпаки. Едді подивився на Генрі. Генрі подивився на Едді. «Здається, наше янголятко набрало кілька фунтів», — тихим голосом сказав Генрі, і обидва розреготалися, хапаючись один за одного і б'ючи один одного по спині кулаками, і Генрі повернувся у квартиру, а тижнів за два Едді теж нюхав і ніяк не міг уторопати, якого біса, блін, він так кипішився, Генрі ж усього-навсього нюхав, бля, це ж просто допомагає відірватися, от і все, і як казав Генрі (якого Едді врешті-решт почне подумки називати великим мудрецем і видатним наркашем), хіба гріх піймати кайф у світі, який стрімголов несеться у пекло?
Минав час. Едді не сказав, скільки часу, а стрілець не допитувався. Він здогадувався, що Едді знав: існує тисяча приводів, але жодної причини для того, щоби ловити кайф, і він досить-таки добре тримав свою звичку під контролем. І Генрі теж вдавалося тримати під контролем свою. Не настільки добре, як Едді, але достатньо, аби не пуститися берега. Тому що, незважаючи на те, розумів Едді правду чи ні (в глибині душі, думав Роланд, розумів), Генрі точно розумів: вони помінялися ролями. Тепер Едді переводив Генрі через дорогу, тримаючи за руку.
Нарешті настав день, коли Едді упіймав Генрі на тому, що той не нюхає, а колеться. Вони знову посварилися, голосно, до істерики. Ця сварка була майже точною копією першої, за винятком того, що вона відбулася в спальні Генрі. І закінчилося все майже так само, як минулого разу: Генрі схлипував і на свій захист міг представити тільки один невблаганний, незаперечний аргумент — здаюся й підкорююся. Едді правий, він не гідний того, щоб жити, не гідний того, щоб хавати помиї з канави. Він піде з дому. Едді більше ніколи його не побачить. Він лише сподівається, що брат пам'ятатиме все, що…
Розповідь помалу перетворилася на гул, що нічим не відрізнявся від звуку хвиль, які невтомно напливали і розбивалися об каменистий берег. Роланд знав цю історію, тому просто мовчав. Це Едді не знав історії, той Едді, у якого вперше за десять чи більше років була справді ясна голова. Едді розповідав свою історію не Роландові, Едді нарешті розповідав історію самому собі.
І це було непогано. Чого-чого, а часу в них було повно, наскільки розумів стрілець. І розмова була одним зі способів його заповнити.
75 
