440 
— А я гадав, що вас позбавили прав.
— Та якось я не спостерігаю тут жодного копа, — відповів Сем. Він обернувся до Кокса. — А ви як, кеп? Бачите навкруги хоч одного селюка в формі або помічника окружного шерифа?
— Нікогісінько, — сказав Кокс.
Джулія потягнула Барбі осторонь.
— Ви точно певні, що бажаєте це зробити?
— Так.
— Ви розумієте, що шанси плавають десь між мізерними й ніякими, правильно?
— Так.
— А благати ви вмієте, полковнику Барбара?
Йому на мить зблиснув у пам'яті той спортзал у Фаллуджі: Емерсон б'є одного з арештантів знизу по яйцях так сильно, що ті аж злітають вгору перед ним, Гакермеєр, приставивши іншому пістолет до голови, тягне його за хиджаб. Кров бризкає на стіну, як вона завжди бризкає на стіну, ще від тих часів, коли люди билися дрючками.
— Я не знаю, — каже він. — Знаю лише, що зараз настала моя черга.
4
Роммі, Піт Фрімен і Тоні Гай підважили домкратом «Пріус» і зняли одне робоче колесо. У звичайних обставинах вони могли б підняти зад цієї маленької машини навіть голими руками. Та не тепер. Хоча машина й стояла близько до вентиляторів, поки вони не закінчили цю роботу, їм постійно доводилося підбігати до Купола, щоб зробити по ковтку повітря. А наприкінці Розі навіть довелося замінити Тоні, котрий вже кашляв так, що не міг працювати далі.
Втім, врешті-решт, сперті на Купол, перед ними стояли дві нових шини.
— Ну от, поки що все йде нормально, — промовив Сем. — А тепер про ту іншу проблемку. Я надіюсь, хтось видасть якусь ідею, бо в мене нема жодної.
Всі втупилися поглядами в нього.
— Мій друг Пітер розповідав, що ті хлопці зірвали ковпачок і дихали прямо з шини, але тут так не вийде. Треба наповнити ті сміттєві мішки, а для цього потрібна більша дірка. Можна пробити шину, але без чогось такого, що можна було б вставити в діру — чогось на кшталт трубочки для коктейлю — ми втратимо більше повітря, ніж вловимо. Отже… що б це таке могло бути? — Він з надією озирнувся довкола. — Я так підозрюю, що ніхто не привіз з собою намету? Такого, що їх ото напинають на алюмінієві трубки?
— У моїх дівчаток є ігровий намет, але він залишився дома, у гаражі, — сказала Лінда. Та зразу ж згадала, що гараж щез, зник разом з будинком, біля якого стояв, і дико розреготалась.
— А як щодо корпуса авторучки? — спитав Джо. — У мене є…
— Розмір малий, — заперечив Барбі. — Расті, а в санітарній машині нічого такого?
— Може, трахейна канюля? — непевно промовив Расті і сам собі відповів: — Ні. Теж недостатнього розміру.
Барбі обернувся до Кокса.
— Полковнику, може, ви щось порадите?
Кокс знехотя похитав головою.
— У нас тут, либонь, тисячі різних речей, які б підійшли, але ми вам нічим не можемо допомогти.
— Ми не можемо дозволити, щоб це нас зупинило, — заявила Джулія. Барбі дочув у її голосі нову тривожність з зачатками паніки. — Кидаймо морочити собі голови тими мішками! Ми візьмемо з собою шини й будемо дихати прямо з них!
Сем уже мотав заперечливо головою:
— Ні-ні, місіз, це ніяк не годиться. Вибачте, але не годиться.
Лінда нахилилася ближче до Купола, зробила кілька глибоких вдихів, затримавши останній. А тоді пішла до свого «Одіссея», пошкребла заднє вікно, відчистивши трохи сажу, і зазирнула всередину:
— Пакет там так і лежить, — промовила вона. — Слава Богу.
— Що за пакет? — запитав, обнімаючи її за плечі, Расті.
— Пакет з «Бест Бай»[490], в ньому подарунок тобі на день народження. Восьмого листопада, чи ти забув?
— Забув. Свідомо. Кому збіса подобається ставати сорокарічним? А що там?
— Я знала, що, якщо занесу в дім, ти його обов'язково знайдеш раніше, ніж настане час дарувати… — вона кинула погляд на решту людей, лице мала поважне й брудне, як у якоїсь вуличної замазури. — Він такий допитливий, всюди зазирне. Тож я й залишила подарунок у машині.
— А що ти купила йому, Лінні? — спитала Джекі Веттінгтон.
— Сподіваюсь, подарунок для нас усіх, — відповіла Лінда.
5
Коли все було готове, Барбі, Джулія та Нечупара Сем обнялися й поцілувалися з усіма по черзі, включно з дітьми. Мало надії читалося на обличчях майже двох десятків біженців, котрих вони залишали тут. Барбі намагався переконати себе, що це від їхньої виснаженості, а тепер ще й від нестачі свіжого повітря, але розумів, що це не так. То були прощальні поцілунки.
440 
